Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

Натовп розродився вдоволеним гулом, який згодом перетворився на щось середнє між виттям та гарчанням. Солодка губернаторова брехня луною розлетілася по всіх околицях щасливого міста.

Керлі повільно вийшла на вулицю й попрямувала до своєї машини.

Про самогубство Роберта вона дізналася з газет.

Опинившись за кермом своєї смарагдової «тойоти», нарешті дала волю почуттям. Тієї хвилини вона зрозуміла, звідки бралися голоси. Роберт кликав її, увесь старий маєток Ван Хеллів перетворився на суцільний крик, а вона не чула. Так склалося, що одного дня вона вирішила для себе — він її не вартий, списала все на його постійну слабкодухість, ні-на-що-не-здатність, навіть не замислившись, що її рішучості й цілеспрямованості, можливо, вистачить їм на двох. Вона кохала Роберта і знала, що він її кохає, але так і не пробачила йому одруження з іншою. Хоч до останнього вірила: колись вони таки сядуть на корабель, відпливуть у далекі краї, одружаться і житимуть там довго й щасливо. Вірила до сьогодні.

Сьогодні Роберта мали поховати. Керлі витерла сльози й завела двигун. Але поїхала не на кладовище, до сімейного склепу Ван Хеллів. Щось їй підказало — він не там. Його душа в старому маєтку і залишиться там довіку.

Двері виявилися прочиненими, наче щось досі чекало на неї. Переступивши поріг, дівчина побачила захаращену теслярством вітальню, обірвану мотузку, що звисала з люстри (це вона старанно намагалася оминати поглядом), і його — ювелірно сконструйований до найдрібніших деталей, гарно розфарбований іграшковий будиночок із віконницями, дверцятами, крихітними меблями й людьми всередині.

— Ти таки збудував його!.. — схилившись, вона узялася розглядати дім, кімнатки, родину, що затишно облаштувалася в іграшковому побуті: білявого чоловіка, рудоволосу жінку та їхніх діток — двох вогнисто-рудих дівчаток й одного хлопчика зі світлим волоссячком, як у батька…

— Це ми?.. — ледь чутно спитала Керлі.

Їй відповіла схвильована, якась аж наче урочиста тиша. То справді були вони. І те щастя, котре не склалося в житті, назавжди оселилося в маленькому іграшковому будиночку. А Керлі щоразу зможе приходити й дивитися на нього.

Щоразу, як їй захочеться світла.

Випроставшись, дівчина роззирнулася. Вона майже фізично відчувала присутність Роберта, що струменіла звідусіль, огортала її собою, випромінювала тепло.

— Пробач мені кожен день, який я провела не з тобою, — на мить вона заплющила очі. — Але був час, і ми були щасливі. Інші й того не мають.

І Керлі швидко рушила до дверей. Сіла в смарагдову «тойоту» під колір очей, у котрих досі стояли непідробні сльози. Повернулася до Джека.

Юрій розплющив очі. Це її він бачив, коли приїхав до маєтку Ван Хеллів. Скільки часу минуло? Він мало не вчадів од смородів лаку, фарби та чужих смертей. Звівшись на ноги, кинувся до дверей, вискочив у двір, судомно хапнув свіжого повітря. Усе довкола перебралося в сутінки. А Юрій не знав: примарилися йому всі ті історії чи хтось їх розказав. Під ногами знову прошелестів той самий клапоть газети із некрологом. Але цього разу чоловік устиг роздивитися світлину померлого й ухопити поглядом його ім’я. То був Роберт Ван Хелл. Роберт, котрий відчинив йому двері. Роберт, котрий розмовляв із ним.

Мертвий Роберт Ван Хелл.

Тепер Юрій знав, де шукати Ештон. І точно знав, навіщо її шукати.

Опинившись біля своєї машини, він не стримався й ще раз озирнувся на величний білостінний маєток, що тонув у пізньому надвечір’ї. Може, то йому тільки здалося, та на якусь мить Юрій чітко побачив у вікні однієї з сорока п’яти кімнат бліду напівпрозору постать Роберта. Вона ледь здійняла праву руку, прощаючись.

Старий занедбаний парк атракціонів, до відкриття якого колись перетяв червону стрічку уславлений Рудгер Ван Хелл, не чекав гостей. Від яскравих фарб, блискучих каруселей та дзвінкого дитячого сміху тут не лишилося і згадки — усе це вмерло двадцять років тому, скам’яніло, припало пилюкою, узялося іржею, поросло дикими в’юнкими травами. Із часу давньої трагедії парком не ступала людська нога. Лиш іноді серед ночі було чутно моторошні воронячі скрики, трепіт чорних широких крил й натужне рипіння старих обірваних ланцюгів. Місце було оповите недоброю славою. Інвестори раз і назавжди викреслили його зі своїх проектів. Навіть безпритульні оминали старий парк десятими дорогами — казали, тут не раз бачили привидів.

Над кудлатим верховіттям дерев та гострими шпилями каруселей сплив мертвий молодий місяць. Тиша. Тільки скрадливий, ледь чутний поскрип зраджував Ештон, що сиділа на старій гойданці, схованій у самій глибині парку, й монотонно розгойдувалася, ухопившись обома руками за дивом уцілілі троси-ланцюги. На колінах у неї лежала лялька-мотанка. Ціла й неушкоджена. Знову.

Юрій нечутно наблизився до гойданки, зупинився позад неї в темряві.