Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

Самотній Ван Хелл повернувся до спорожнілого маєтку. Кудись поділися всі друзі й покровителі. У вітальні стояло дванадцять домовин. Горіли, спливаючи воском, свічки. Він міг би лежати в тринадцятій, якби сів того вечора за стіл разом із усіма. Без сумніву, можна було спробувати повернути їх до життя, скориставшись трансплантаціями свідомості, навіть отримати суттєву знижку за гуртове замовлення, але Роберт раптом зрозумів, що нікого не хоче вертати, навіть дворецького.

Він знав — не вони були жертвами. Напередодні власної смерті Ван Хелли вчинили щось настільки жорстоке й страшне, чого Ештон уже не змогла їм пробачити. А потім, вочевидь, реготали, тицяли пальцями одне на одного, перекидаючи провину з одного кінця кімнати в інший, як м’яч під час гри. У такі хвилини, коли родина фіґлярувала, дражнилася й мавпувала, Роберт сам бував здатен на убивство. Ештон випередила чоловіка. А його навіть не було вдома у ті дні, аби спробувати зупинити її… чи їх. Хоч ледве чи він зі своєю вродженою слабкодухістю зміг би кому зарадити.

Раптом він усвідомив — дружина ненавиділа його так само, як усіх чоловіків, що користалися з її тіла. Ненавиділа з тієї миті, як він запропонував їй одружитися, знехтувавши дівчиною, яку справді кохав. Бо Ештон теж кохала. Щоправда, того єдиного чоловіка, котрий жив у її серці, не було в житті. Коли ж Роберт зустрівся в клініці з кремезним непривітливим головним лікарем, вроджений аристократ першим зрозумів — от він, той чоловік.

У день похорону родини просто на кладовище, ніби за акцією, Робертові сповзлося нове сімейство. Начебто ті Ван Хелли, котрі весь час «подорожували Європою». Але йому вистачило снаги прогнати самозванців.

То був другий найвідважніший вчинок у його житті. На той час Роберт уже добре знав: насправді вся «Європа» знаходилася на задньому дворі їхнього маєтку, в найтемніших закутках старезного напівзанедбаного саду, у вигляді горбиків сирої землі, абияк присипаних рудим пересушеним листям.

Потому він зачинився у величезному порожньому будинку, що височів на березі океану. Але порожнім той видавався лише про людське око. Насправді всі до однієї сорок п’ять кімнат кишіли примарами. Перший поверх зазвичай здригався від чергової гучної вечірки, котрі тут досі влаштовував покійний Рудгер Ван Хелл. Від них Роберт тікав нагору, відчиняв перші-ліпші двері, аби сховатися, і вражено завмирав на порозі. Посеред рейваху з нотних партитур сиділа мертва Олівія в покривавленій нічній сорочці, заглибившись у черговий сентиментальний роман. Він вилітав із її спальні, грюкнувши дверима, але на шляху йому поставав хвацький дядько Крістофел із пишними вусами, закрученими догори.

— Вроджений аристократ за все життя не повинен тримати в руках нічого важчого за склянку віскі, кубинську сигару та власного прутня, — повчав племінника досвідчений красень-донжуан, а в його вусах ворушилися бліді черви.

Роберт задкував, розвертався і мчав у протилежний бік. Та ледь він опинявся за рогом коридору, дорогу йому заступали напівзотлілі кузени.

— Твоя жінка спить із іншими мужиками, — начебто по секрету, сповіщав йому вкритий трупними плямами кузен Фаскен.

— Не обираючи, з усіма підряд! — домальовував картину страшного секрету мертвотно посинілий кузен Гвідо, й обидва згиналися навпіл у нападі реготу.

Вони й по смерті насміхалися з нього. Від цих знущань Роберт знову кидався в протилежний бік, летів східцями донизу і падав, перечепившись через дядька Балтазара, котрий блукав маєтком наосліп, марно силкуючись витягти зі свого правого ока срібне руків’я тупого столового ножа.

Так Роберт укотре опинявся у вітальні, з котрої враз випаровувалася бучна Рудгерова вечірка. Натомість за круглим столом чинно сиділи кузини в товаристві тіток, не до часу пили пообідній чай і неквапливо вели світську бесіду. Утім, бесіда швидко переставала бути світською, щойно мова заходила про неймовірну незаслужену красу Ештон.

— Краще б то я загинула в парку атракціонів! — знову заламувала кістляві пальці кузина Лодевейка. — Тоді б це чудове тіло дісталося мені!..

Сестри ствердно кивали їй у відповідь, і всі разом повертали неживі голови до на смерть переляканого Роберта.

— Чому ти не купиш нам його, Роберте? — цікавилася кузина Алгонда, цнотливо прикриваючи віялом розкішне декольте, з котрого виповзали черви.

— Справді! — нагадувала жовта, аж воскова кузина Бригітта. — Воно ж, трясця твоїй матері, продається!..

А на тлі палаючого каміна стояла негарна дев’ятирічна дівчинка й притискала до себе полотняну ляльку-мотанку без обличчя.

— Навіть не думай, Роберте, — сумно всміхалася вона, простягаючи йому свою іграшку. — Вони роздеруть його так само, як оцю ляльку…

Але найстрашнішим було те, що лялька в її руках знову стала цілою.

І він забивався в куток, заплющував очі, закривав обличчя руками, аби лишень не ставати свідком моторошної драми, котра розігрувалася щоночі в порожньому родинному маєтку. До тями Роберта зазвичай приводив знервований фальцет покійного дядька Йєлріка, що тряс над своєю розпатланою головою оберемком старих газет із катаклізмами, й інвалідний візок здригався разом із ним і газетами.