Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

— Кінець світу не за горами! Усі загинуть! Ніхто не врятується!..

— Стули пельку, Йєлріку, — невдоволено озивалася до сина кістлява подоба бабці Емеренції. — Ван Хелли житимуть вічно.

Дворецький дід Джозеф, котрий навіть по смерті не втратив професійного почуття власної гідності, стримано кивав на знак згоди з хазяйкою. Як і за життя, він велично тримався ледь позаду її крісла-трону. Але ні для кого не було таємницею — свого наймолодшого, неповносправного сина Йєлріка епатажна бабця Емеренція народила в сорок років. Не від законного чоловіка. Від дворецького.

Потому маєток западався в тишу. Світало. Однак Роберт знав — наступної ночі все розпочнеться знову. І не було як від того втекти чи сховатися (хоч одного разу він пробував ночувати в дровітні), бо відбувалося химерне дійство не в будинку, а в його голові. У цей час Роберт сам почувався примарою, котра, за прикрим непорозумінням, не долучилась на той світ до родини.

Він усе чекав, що одного дня величні ковані двері маєтку відчиняться і до нього повернеться Керлі. І всі химери враз щезнуть, западуться під землю, бо в старому маєтку знову оселиться кохання. Роберт навіть загадав собі: якщо він вернеться до теслярства й таки зведе свій ошатний іграшковий будиночок на кілька поверхів, кохана дівчина почує його і прийде. Бо хіба може людина не почути й не озватися, якщо повсякчас думати про неї, кликати її в думках, кохати? Хіба може вона не прийти?..

Того ж дня він перетягнув до вітальні все своє теслярське приладдя й узявся майструвати будиночок. Працював удень і вночі, без сну та спочинку — рубав, розпилював, вирізав, клеїв, шліфував, розфарбовував і вкривав лаком. Здавалося, час зупинився для нього, пішов в обхід. І навіть всюдисущі примари не заважали, збилися в мовчазний гурт коло входу до вітальні й лише затаєно спостерігали.

Доки він майстрував, доти й жив. І чекав. Щойно казковий будиночок було завершено, безсило опустив руки і втупився в нього застиглим, якимось наче приреченим поглядом. Він усе ще чекав на Керлі.

Коли ж Роберт зрозумів, що вона не прийде, поволі звівся на ноги, підсунув до центра кімнати стільця, вибрався на нього й закинув на спущену люстру грубу, скручену петлею мотузку.

Часом Керлі Адамс чула голоси. Хтось начебто кликав її, а вона не могла розібрати слів і списувала все на втому від нової виснажливої роботи в передвиборному штабі Джека Донована, котра займала увесь її день, та безсонні ночі, впродовж яких їй належало по-всякому вдовольняти Джека, що останнім часом став не на жарт знервованим, вередливим, злим. І він не вважав за належне зберігати їй вірність: кілька разів Керлі бачила, як до нього приїздила Анжеліка Феллон. Схоже, майбутній губернатор та колишня порнозірка мали власні секрети. Вони надовго замикалися в його кабінеті, а коли Анжеліка виходила, вона дивилася на Керлі щоразу таким поблажливим, сповненим непідробного співчуття поглядом, що дівчина мимоволі відверталася, ніяково ховала очі, наче то вона завинила перед Анжелікою.

Ще рік тому Керлі нізащо не опустила б очей. Вона боролася б до останнього, заштовхала б Анжеліці назад у горлянку те її довбане співчуття. Але… за Джека їй чомусь більше не хотілося боротися.

Час від часу їй пригадувався Роберт. Та Керлі швидко проганяла думки про нього, колись вона переконала себе, що він не надто гарний для неї, і вирушила на пошуки кращого. Тепер кращий висотував з неї всі сили, використовував її, як тільки знав, часом зривався на ній, як усі владні чоловіки зриваються, іноді принижував.

Вони впевнено йшли до перемоги на виборах. Джек, як і раніше, брав народ обіцянками заборонити трансплантації свідомості, хоч уявлення не мав, як йому те зробити. А Роберт узагалі перестав з’являтися на людях. Щойно він зійшов із дистанції, демократи поспіхом висунули замість нього іншого кандидата, однак того мало хто знав, і це виявилося ще одним аргументом на користь республіканця.

І от настав вирішальний день. До штаб-квартири, де гніздилася передвиборна кампанія Джека Донована, вбігла схвильована Керлі Адамс.

— Щойно завершили підрахунок голосів. Ми перемогли!

Джек пильно подивився на неї. Жестом наказав підійти.

— Ні, Керлі. Це я переміг, — чітко карбуючи кожне слово, повідомив коханці, коли вона, наблизившись, схилилася біля його фальшивого інвалідного візка.

Керлі розігнулася. Завмерла.

Його почав вимагати народ.

Та, коли Джек Донован з’явився на трибуні, оточеній зусібіч ошалілим натовпом співвітчизників, він сказав їм саме ті слова, що їх вони прагнули почути.

— Ми перемогли!