Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

— Руді… — сумовитим папугою повторив навздогін Пол.

— Шкода, але рудих варіантів тим більше зараз нема, — відказав Юрій.

Пайпер рвучко підвелася. За нею з сідала попідскакували й брати.

— Шукайте! — грізно наказала вона, і вся трійня пафосно вимелася з лікарського кабінету. Юрій лише здивувався, що решта трійнят не повторила вслід за сестрою її останнього слова. Треба було шукати.

Із того дня вони проходу йому не давали. Постійно переслідували, перестрівали, де лише могли, з єдиним набридливо-однаковим запитанням:

— Де наші нові тіла? Ви обіцяли!

— Я шукаю, — туманно відповідав Юрій. — І доки я шукатиму, чи не могли б ви докладніше пояснити мені, нащо воно вам треба?

Пайпер у супроводі братів, що трималися по обидва боки від неї, наче охоронці, підступила до Юрія. Зняла окуляри, і він уперше побачив її очі — застиглі, безбарвні, близько посаджені, позбавлені будь-якого натяку на подобу вій. І він не мав сумнівів: у решти «П» були такі самі.

— Ні, справа не в тому, про що ви тільки-но подумали. Нам подобаються наші очі. Подобається лякати людей, знімаючи окуляри. Знаєте, більшість просто ціпеніє і не може зрушити з місця… Це як гіпноз. Потому ми владні робити з ними усе, що нам заманеться. Саме так ми зазвичай тримаємо діда в покорі.

Юрій мимоволі відступив. Пайпер рушила на нього.

— Вам, звісно, немає чого боятись. Ви ж лікар. Тому вам ми скажемо.

На якусь мить запала тиша.

— Ештон Ван Хелл. Вона любить дітей. Ми хочемо, щоб вона нас любила.

Незабаром він повідомив «пекельній трійні», що має для них замовлені тіла. Ті почали радісно готуватися до операції. Схоже, вони направду йому повірили. Утім, Юрій пам’ятав про їхні моторошно-гіпнотичні очі, тож зайшов до операційної лише після того, як над трійнею попрацював анестезіолог…

Після операції сів у машину й вирішив трохи проїхатися містом. Заглушив двигун біля непримітної зоокрамнички на околиці. Зайшов досередини, тримаючи в лівій руці накриту чорною шматиною круглу клітку. Неспішно прогулявся поміж стелажами з усілякою живністю, приглядаючись до краму та покупців. Зупинився біля маленького хлопчика, що на межі істерики вимагав від матері купити йому руду пухнасто-декоративну білку. Але жінка відмовляла дитині, намагаючись пояснити, що «такі білки коштують дуже дорого, а в їхньої родини немає зайвих грошей».

Юрій присів навпочіпки біля ображеного малого.

— Ти справді хочеш мати вдома білку?

Ледь стримуючи сльози, малий кивнув.

— І ти будеш її доглядати?

— Так!.. — хлопчик іще енергійніше закивав, довірливо втупившись у незнайомого дядька. — Я вже цілий рік мрію про білку!