Поліціянт загородив собою вихід, мовби боячись, що вона справді піде. Він забрав пакунок з їжею і провів її до старого широкого крісла, в якому любив відпочивати сам.
— Як ти дісталась сюди серед ночі? — запитав він.
— Домовилась з візником за півтори плати, — посміхнулась та, — кажуть, що єврейки діловиті й винахідливі. Як бачиш, так і є.
Вона замовкла й відвела очі. Вістович з приємністю вгледівся в її правильні риси обличчя і чудові лінії шиї та плечей. Бейла не старіла... Він знав її більше п'ятнадцяти років, і тепер його тягнуло до неї в п'ятнадцять разів дужче. В її темному волоссі, акуратно зібраному на потилиці, не було сивини, а кілька дрібних, ледь помітних зморшок біля глибоких чорних очей радше прикрашали цю жінку.
Вона була поруч з ним всі ці роки. Коли його ледь не виганяли з поліції і коли підвищували. Втішала і витягала з запоїв, коли того вчергове покидала дружина. Бейла ніколи не нав'язувалась, але завжди опинялась поруч в скрутні моменти.
Щось було не так цього разу. І не тому, що вона вперше прийшла до нього сюди, та ще й серед ночі. Раптом, придивившись уважніше, він помітив, що Бейла налякана. «Старий егоїст», — подумав про себе Вістович. Він пригадав, як нещодавно на будинках, в яких жили євреї, знову почали з'являтися образливі написи. Русини-москвофіли з войовничої гілки РНП[8], озлоблені польські робітники і ще чорт зна хто звинувачували їх у своїх численних бідах.
Поліціянт підійшов до неї, взяв за руку і м'яко потягнув до себе. Сховавшись у його широких обіймах, Бейла раптом здригнулася від плачу.
— Все буде добре, — шепотів їй Вістович, вперше чуючи, як вона плаче, — все буде добре...
Бейла вже нікуди не пішла і задрімала в тому ж кріслі. Вкривши її старим коцом, заступник директора знову взявся до роботи. До справи про викрадений діамант Габсбургів вдень були долучені світлини, і Вістович розклав їх на столі півколом. Поруч лежав його записник, відкритий на чистій сторінці, і гостро заточений олівець. Поліціянт, як завжди, збирався нотувати свої думки.
Найперше він пригледівся до положення тіла Проймана. Убитий лежав на спині, широко розкинувши руки. Ноги були зігнуті і дещо неприродньо відкинуті назад. Так ніби перед смертю Проймай просив у когось пробачення, стоячи на колінах. Може любовна помста? Зрештою, чому б і ні? Адже наглядач діаманту добре знав убивцю. Інакше як пояснити, що вони без жодного шуму опинилися вдвох у його кімнатці?
Якщо Проймай і справді був у чомусь винен перед тією жінкою, то, мабуть, довго виправдовувався, але стримано, щоб його не почув поліцейський в залі. Аби бути переконливішим, став на коліна, проте, замість пробачити його, зневажена коханка дістала зброю і вистрілила йому в голову. А потім зникла, мов розчинилась...
Так само в поліції не змогли достеменно визначити, з чого ж стріляла ця ображена ревнивиця (якщо вбивцею все-таки була жінка, як вважав Вістовий). Найімовірніше, це був маленький пістолет, який можна заховати в дамську сумочку. Скажімо, бельгійський «клеман» або «байард». Можливо навіть дивакуватий французький револьверчик «голюа» чи який-небудь «велодог»... І наступна загадка: чому поліцейський в залі не почув пострілу? Припустімо, жінка накрила зброю подушкою, але ж навряд чи Проймай спокійно спостерігав би за тим, як його збираються безшумно вбити. І нарешті, яким чином вбивця проникла в кабінет наглядача, а потім, бездоганно зробивши свою справу, зникла? Але навіщо їй діамант? Задля моральної компенсації? Чи, можливо, Проймай був винен їй цілком реальну суму грошей? Ревнощі, змішані з боргами, кого-завгодно доведуть до безумства. Проти цієї отрути, як показував досвід, ще ніхто не знайшов дієвого засобу.
Треба ще раз обстежити помешкання Проймана. Хтозна, можливо вдасться знайти яку-небудь деталь, яка розповість про його особисте життя і цим виведе, приміром, на його колишню коханку. Окрім того, Самковський вже безумовно поцікавився, чи були в нього борги. Вістович цього йому не доручав, але ж і добре знав свого підлеглого.
Для наступної версії заступник директора перегорнув нову сторінку. Він пригадав розстріляних сьогодні російських шпигунів і слова Фірмана про те, що діамант, як і викрадач, вже не у Львові. Цілком можливо, що все це було пустими балачками, щоб заохотити його до співпраці. Але якщо ні, то втрата фамільної коштовності Габсбургів, яку до того ж виставили з метою зібрати кошти для армії, страшний удар по авторитету монархії. Найвигідніше це, звісно, росіянам. Можливо й убивця — агент російської розвідки.
Що робити в такому випадку, Вістович наразі не знав, бо навряд чи поліція зуміє позмагатися з «охранкою». Рішення він прийняв вже на світанку.
Розділ VI
«Саубха» справді перевершив усі сподівання пасажирів. Це виявився відносно невеликий, але надзвичайно комфортний дирижабль з просторою білою палубою і затишними каютами. Капітан, привітний сивобородий чоловік, зустрівши пасажирів на борту, повідомив, що дирижабль почне підійматися в повітря через півтори години, то ж за цей час він просить їх розпакувати валізи і розкласти речі в спеціальні шухлядки, оскільки при підйомі судно може злегка гойдатись. Все, як на звичайному кораблі.
Опинившись у своїй каюті, Шойман відчув себе значно краще. Тепер він переконався, що його не обдурили і гроші він витратив недарма. Коли за півтори години доктор вийшов на палубу, то помітив, що настрій решти пасажирів також значно покращився. Той, хто понуро мовчав у «Брістолі», як, наприклад, його пацієнти, Давид Кац і Леон Шталь, тепер жваво про щось теревенили. Поряд з ними стояв чоловік років сорока, якого не було в Станіславі. Вочевидь, той приєднався до них вже перед самою посадкою на «Саубху». Президент Львова Йосиф Нойманн та директор опери Геллер також про щось розговорились. До них невдовзі долучився Шехтель, по-дружньому взявши обидвох за лікті, чим привернув їхню увагу. Складалося враження, що директор поліції збирався розповісти їм яку-небудь смішну бувальщину з поліційного життя. Судячи з того, як усі троє згодом гучно реготнули, так воно й було.
Шойман роззирнувся, шукаючи поглядом пані Танатович, аби триматися від неї подалі, проте стара вочевидь залишилась в каюті. Натомість, невдовзі на палубі з'явилась її спадкоємиця і з радісною посмішкою підійшла до нього. Цього разу доктор був радий її товариству і навіть уважно слухав різноманітні дурниці, якими вона щедро засипала свого мимовільного кавалера.
За хвилину пролунав дзвінок і прозвучала команда капітана скинути баласт. Пасажири кинулись до відчинених вікон, щоб побачити, як віддаляється від них земля, але звісно ж там, за винятком декількох ліхтарів, панувала цілковита темінь. Дирижабль легко хитнувся і поволі став підніматися догори. Від незвички в Шоймана стерпли ноги і трохи запаморочилось в голові. Домініка міцно стиснула його руку і ледь чутно пискнула.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Небо над Віднем» автора Коломійчук Б.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Небо над Віднем“ на сторінці 36. Приємного читання.