Розділ «Небо над Віднем»

— Це не труна, а театральна скриня.

— А хто всередині?

Поліцейським почало здаватись, що російський шпигун трохи несповна розуму.

— Там нікого немає. В скрині лежить зброя, про яку ми домовлялись. Зрештою, зазирніть туди самі.

Фірман дістав пістолет і знаком наказав одному з підлеглих відкрити скриню. Той нахилився і підняв віко. Пляма світла ковзнула досередини, освітивши десяток старих гвинтівок.

Шпигун розсміявся.

— Даруйте мені, панове, — мовив Фірман, — часи зараз такі. Від будь-якої несподіванки чекаєш неприємностей. Але, бачу, ви людина слова, пане Вістовичу. Дозвольте запропонувати вам скромну оплату за сьогоднішній вчинок...

Фірман тицьнув йому декілька згорнутих банкнот.

— Цього вистачить хіба що моєму підлеглому, — відповів поліцейський, передаючи гроші Самковському.

— Он ви як, — здивувався Фірман, — скільки ж я буду винен вам?

— Мені потрібні не гроші, — Вістович намагався сказати це якомога твердіше, однак йому не вдалося, — під час вчорашньої розмови пан згадував про мою справу з діамантом Габсбургів...

— Ваша правда, — відповів той, — але, гадаю, буде справедливо, якщо сьогодні ми обмежимось тільки підказкою.

— Що ж, нехай буде так, — процідив крізь зуби Вістович.

— По-перше, цей діамант вже не у Львові...

Шпигун замовк на хвилину.

— Чудова новина. Оце і є ваша підказка? — скрививши усмішку, запитав поліцейський.

— Я сказав «по-перше», — нагадав той.

— А по-друге?

— А по друге, вбивця Проймана також за межами міста, — холоднокровно продовжив шпигун.

— Ви надзвичайно допомогли, пане Фірмане, — з їдкою іронією констатував поліцейський, — я, принісши вам усю зброю поліцейського управління, навряд чи заслуговую на таку щедру віддяку, чорт забирай.