Розділ 2

– Ну, а Героя тобі, Костю, за що дали? – цікавився дід, показуючи всім зірку на грудях солдата. – Перший раз таку високу нагороду бачу на власні очі. Це ти таке щось зробив? Розказуй, розказуй!

– Нема про що, – затягувався Костя димом від своєї цигарки. – Воював, як усі, від куль ніколи не ховався і поранення маю. Різні бої були, а на Дніпрі найжорстокіші й найстрашніші. Кому вдалося перебратися на правий берег, дали Героя, мені також. А від інших – вода була червоною, з кров’ю змішана. І жертв було настільки багато, що я навіть розповідати про те не можу, майже всі товариші мої – партизани – там загинули.

– А ти, Надю, в госпіталі, мабуть, поранених лікувала? – повернулася до неї Горпина Петрівна.

– Ні, я теж на передовій і теж на Дніпрі, тільки біля Канева.

– То там наші хлопці були, чоловік п’ять на село писали звідти, – розказувала Мар’яна про березівських.

– Нікого не зустрічала, та й не до розмов було, поранених не встигали з гарячих точок виносити.

Розповідала, як рятували бійців, навіть операції в наметах робили, бо забиті технікою дороги і велика багнюка заважали вчасно довозити їх до госпіталю.

– То ти після пологів поранених на собі тягала? – перепитала Горпина, дослухаючись до кожного слова.

– Звичайно. Робила все, що на війні роблять. А про себе розказувати нікому було, та й ні до чого. Хотіла таким чином виправити свої помилки. Було, звичайно, і сама непритомніла, навіть встати не могла від утоми.

– То де ж ви познайомилися? Солдатів назад їхало багато, мабуть? – цікаво було знати Мар’яні.

– У поїзді. Їхали товарняком разом з пораненими, кого в госпіталь везли, хто вже додому повертався. Медперсоналу не вистачало, тому Надя й там допомагала – перев’язувала хлопців, – говорив Костя за обох. – Були й такі, що стогнали, то вона й сиділа біля них. Везла із собою подарунки вам та Мишкові, трофейні, звичайно. Але поки ходила, хтось її речі поцупив. Вона почала плакати й просити солдатів повернути все назад, а я вступився і допомагав шукати. Нічого ми не знайшли, бо ніхто не зізнався, та й на зупинці можна було перейти до іншого вагона. Але, познайомившись, розговорилися й були раді, що в одне село нам добиратися, – розповів Костя про їхнє знайомство.

Усі в цій хаті раділи зустрічі, й розмовам не було кінця, але хилилося вже за північ.

– Давайте розходитися, завтра неділя, то й підемо до Олі гуртом, щоб Наді сміливіше було, – запропонувала Мар’яна, відчуваючи страшенну втому в усьому тілі після такого довгого й важкого літнього дня. – Тоню, ти придумаєш, де розмістити всіх на ніч?

– Чому ж ні? Костю – в клуні на сіні, а Надійка в хаті з нами буде, – пропонувала, а сама на молодих поглядала. – Коли захочуть…

Її перебила Надя:

– Ні, я з Мар’яною десь та й притулюся, мені перини не потрібні, я й на лавці спатиму. – Відчувалося, що вона засоромилася.

– Правда. У нас така сама клуня і теж із сіном, – посміхнулася Мар’яна, пригадавши себе молодою.

Коли вони зайшли до клуні і вмостилися спати, молодий місяць уже збирався й собі на спочинок, а на небі блимали великі зірки, які видно було крізь відчинені двері. Вони навіяли Мар’яні спогади про свого дідуся, який колись їздив волами в Крим та на Тор по сіль і, знаючи небо, жодного разу не збився з дороги.

– Бачиш, Надю, у кожної зірочки на небі своє місце. Так і в людини – своє місце і своє життя, головне – як ти його проживеш. Це я так розумію, – додала, аби не виглядати старою жінкою, яка завжди повчає.

– Пам’ятаю всі ваші розповіді й поради. Не все в моїй голові вмістилося, але все одно потім я відчула, що тієї Наді більше немає. Часто молилася Богу, в першу чергу за свого Мишка, потім за себе, за своїх рідних і за всіх своїх поранених. Було, що й Отче наш над ними читала, коли їхнє життя на волосині від смерті було. А скільки солдатів у мене на руках померло!.. Чи коли зможу все це забути? – Надя хотіла виговорити все, що важким тягарем лежало на її ще молодій душі. – Мар’яно, я у вас ще про Костю хотіла розпитати, ви ж його давно знаєте. Що він за чоловік?