Розділ 2

Спалені мрії

– Це за твоїми порадами вона така розумна стала, – не стрималася Христина. – Щодня дивиться, що ти скажеш, а ти думаєш, що то вона тебе так дуже поважає, – хитала головою та далі збиралася виказувати. – Ось тому кожного дня в неї і пропозиція є. Навіть голова колгоспу почав її хвалити. Тепер вона в передовиках. А коли стала перед людьми на зборах, то наша Марія і два слова зв’язати не змогла, соромно слухати було. – Здавалося, багато у Христини на душі накипіло.

– Що їй говорити? Якби ж Мар’яна була під боком та підказала, тоді й вона справилася б, – сміялася інша.

– Годі вам, дівчата, ні до чого такі розмови. Від того, що порадила, не схудла, – не любила Мар’яна, коли про неї мову заводили. – Мене все одно ніхто б не поставив, бо я з тих прихованих ворогів соціалізму, про яких голова колгоспу нагадує все частіше. А ви, не дай Боже, не скажіть нічого, а то знову все перекрутиться. Це я на минулих зборах відчула, коли Юхим доводив, що старі хазяї не по числах сіяли, а по землі дивилися, а їхні діти – Мар’яна, дід Сава та Никифорович – і зараз це знають. З Юхимових вуст це просто злетіло, а нас одразу в блокнот записали і заголовок поставили: «Приховані вороги соціалізму». То не чіпайте хоч ви мене, бо в мене дітей багато. Був тут один, саботажем лякав, тепер знову неспокійно, – скрушно хитала головою, витираючи спітніле від роботи обличчя. – Тихіше, дівчата, Марія йде. Горе в неї велике, а вона ще й тримається геройськи. Тиждень тому похоронку на сина отримала. Два дні до перемоги не дожив, бідолашний, з концтабору Петро, син Харитона, його звільнив. Отак сталося – той через два дні помер, а Петро в той же день загинув від кулі снайпера. Про сина вже знає, а про чоловіка й досі нічого не чути. У роботі як і не так щось, то простіть її. Вона бідова, всього ще навчиться, – переконувала Мар’яна, дістаючи пляшку молока та скибку хліба з торбини.

– Де тільки доброта твоя береться, мені б стільки, – відгукнулася Христина. – Інколи аж злість нападає, плюють тобі в очі, а ти кажеш, що то роса Божа.

– А що мені робити? Кому буде легше від того, що мене заберуть? Характер у мене є, і не завжди вдається його стримати, але дітей своїх по світу я не пущу ніколи, що б не довелося стерпіти.

– Про що говорите, дорогенькі? – Підійшовши, Марія придивлялася до насуплених жінок. – Мовчите, значить, про мене, – здогадалася одразу.

– Боже збав! Що про тебе говорити? Згадували, звичайно, твого сина, то горе велике. Ото так і обідаємо. Молока з хлібом наїлися та й дякуємо Богові. Сонечко гріє, а ми радіємо, мов діти. Лоза он зелена в заводях, а кругом жовто-зелений килим із квітів, поглянули та замилувалися. А про війну згадали, одразу посмутніли, бо вона неначе груди розрізала навпіл. Нема вже її, але рана лишилася. Чи коли заживе, – Мар’яні не довелося щось вигадувати, вона говорила про те, що якраз на душі було, тільки б обійти суперечки.

– А я похвалити вас хотіла, – сіла до гурту Марія зі своєю торбиною. – Таке велике поле засіяли й заборонували! Юхим теж вас хвалив, і голова буде радий. Сьогодні ввечері мене на нараду кличуть, то буде про що доповідати.

– Ти дуже щось загорілася, Маріє. Доповідай там, та не згори. А коли ще більші норми наобіцяєш, то в нас уже сили не вистачить їх виконати. Тоді у відстаючі потрапиш. Гляди, й тебе запишуть у блокнотика як ворога колективізації чи соціалізму, забула, як там голова казав, – нагадала Христина, оббиваючи землю із важких чобіт. – Попереду ще довге літо, і коли такі норми будемо щодня давати, то й пуп розв’яжеться. Буде з нами те, що з моєю коровою, – виробилася, впала і здохла прямо на ріллі. А в самої, як і в людини, сльози на очах були. Добре, що тоді Кирило допоміг. Каже: треба негайно зарізати і додому відвезти, бо молока не буде, то хоч м’яса в борщ покладеш. А дехто й тоді про норми кричав, забувши про живих людей. Це ти була, Маріє, та Юхим. Про норму ви хвилювалися, а голодна буде моя сім’я чи сита – вам однаково.

– Чи ти лаятися зібралася? То давай! – не крикнула, але підвищила голос Марія. – І я згадаю дещо!

– Годі вам, і як тільки не соромно! – перебила їх Мар’яна. – Раз передова наша ланка, то таку марку й триматимемо. А ти, Маріє, прислухайся до всіх і зайвого нічого не обіцяй. Коли наобіцяєш, то так і буде, як Христина каже, – захочемо зробити, але не зможемо. Одразу й поганою станеш. Тож роби так, щоб у ланці нашій приводу для сварки не було.

Інколи доводилося все розставити на свої місця, аби після запанувала тиша і спокій.


3


Уже й липа зацвіла, і до нової Трійці дожили. Думали, що цього року храмове свято в селі будуть зустрічати зі своїми фронтовиками, а їх усе ще не було.

Одного вечора Мар’яна працювала на своєму городі, а коли почало смеркатися, сіла на лавку в дворі, біля якої цвіла матіола та інші квіти. Хотіла хвилинку відпочити, але трохи затрималася. Тут вона була господиня, все було так, як їй хотілося. Жилося їй в Анюти непогано, але все одно – в чужій хаті. Лаяла часто дітей, навіть лозина в кутку стояла. У своїй, можливо, і без того обійшлися б – знайшлися потрібні слова, інші розмови були б. У всякому разі їй так здавалося. І це, мабуть, тому, що дуже набридло тинятися по чужих кутках. Тож, присівши тут ненадовго, знову мріяла про свій. Блукали думки, говорили якісь люди, то сніг, то дощ ішов, а серед того – здорові німці в теплій одежі. Вона ніби схаменулася, бо за низеньким тином почулося фиркання коня. Коли підійшла ближче і хотіла виглянути на вулицю, сахнулася від обличчя по той бік. Від несподіванки аж злякалася.

– Ой, Боже, що ви тут робите? Чи ви підглядали за мною, то можна було й так зайти. Хоча й дивитися тут нема на що. – Вона весь час намагалася розгледіти того чоловіка, поки не впізнала в ньому голову сільради – Віктора Ігнатовича, який нагнувся і нібито поправляв свої чоботи.

– Кінь у мене оступився, то я і встав з нього та придивляюся: що це таке під його копита потрапило?

Не питаючи дозволу, він зайшов до її двору і сів на лавку.

– Сідай і ти, Мар’яно, а то боїшся мене, неначе я звір, а не людина. Та Шарка свого утихомир, нехай не гавкає над вухом, бо я за день і так наслухався. Цікаво б знати: що він у тебе тут стереже? – Сам розглядав її квіти, здалося, аж очі в нього блищати стали.

– Нічого. Він – залишок моєї сім’ї. Тут була хата, худоби цілий хлів – кури, гуси, а він за порядком дивився та з дітьми гратися умів, – відповідала, а сама не могла повірити очам, дивлячись на Віктора Ігнатовича, бо ніколи не бачила його таким мирним і спокійним.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Спалені мрії» автора Ткаченко Ганна на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2“ на сторінці 7. Приємного читання.

Зміст

  • Розділ без назви (1)

  • Розділ 1

  • Розділ 2
  • Розділ 3

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи