Розділ 2

Мар’яна оповіла про Костиних батьків, як вона носила їм молоко, як соромилася свого сільського вигляду, ховала під фартух свої порепані від роботи руки, як його батько лікував усіх і люди поважали в селі цю сім’ю.

– Чого питаєш? Сподобався, мабуть? Він і раніше красивий був – високий, у світлому костюмі. Будь-яка дівка за такого пішла б. Зараз ще кращий став.

– А вони євреї? – раптом спитала Надя.

– Ми в цьому не розбираємося, нам головне, щоб людина була хороша та добро уміла робити. А дід Сава каже, що батько єврей. Але я тобі, Надю, скажу так: їхали ви у поїзді з фронту всі наче однакові, всі додому поверталися, а хтось усе-таки вкрав твої речі. Костя один став на захист. Тому людей завжди по ділах суди. А чого питаєш? Усе ж сподобався?

– Навіть дуже, але в мене дитина. Хоча про дитину він знає, а про моє минуле – ні.

– То розкажи йому все сама. Чи, думаєш, не зрозуміє? Тоню Тимоха з двома дітками взяв, і нічого. Правда, вона весь час запевняла, що вони в матері житимуть. Відведе їх туди, а вони все одно до нього біжать, самі його батьком називати стали.

– Я така рада, що в мене є ви. – І Надя тулилася до цієї простої жінки, ріднішої від якої в цю мить, справді, не було у всьому світі. – Як добре, що я зустріла вас, Горпину Петрівну, Тимофія, Тоню. Ніколи цього не забуду. А все могло бути зовсім інакше. Зараз страшно навіть згадати, що я була надумала. Бог відвів мене.

– І я рада, що нам удалося врятувати твою душу, – Мар’яна вражала її своєю щирістю. – Тепер ти нам теж рідна. А Олі можеш спокійно довіряти свою дитину. Тільки нехай Мишко її теж мамою називає.

– Звичайно. Я мріяла хоч глянути на свого синочка, а ви мене і як матір прийняли. Олі повік вдячна буду. Повірте! – шепотіла в темній клуні.

За розмовами не помітили, коли й зорі погасли, не чули й перших півнів. Але коли світало, Мар’яна вже доїла у дворі корову під солов’їне витьохкування. Прямо над нею, як блискавки, літали ластівки, топтався і лелека у своєму великому кублі на зламаній вітром тополі.

– Який чудовий ранок! – промовила Надя, вдихаючи свіже повітря. – Ніколи не жила в селі й не думала, що тут так гарно буває.

Вона стояла у дверях клуні в Мар’яниній довгій полотняній сорочці з розпущеним світлим волоссям. Після тяжких років війни раділа всьому: чистому небу, сонцю, пташкам.

– Ти чого так рано встала? – Мар’яна вже цідила молоко. – Відсипайся, поки час такий видався. Попий тепленького і лягай далі, а я розбуджу, тільки-но піч витоплю, – і вона подала кухлика.

– З труби дим уже піднімається, – показала Надя на хату.

– Значить, Анюта вже біля печі клопоче. Молода, трохи старша від тебе, але в селі виросла, рано встає і до ночі весь час у роботі.

– Красива природа, а життя у вас дуже важке. Чому так? Скільки хліба і всього іншого вирощуєте, а нічого не отримуєте за роботу?

– Я півжиття, Надю, вже прожила, а відповіді на це питання й досі не знайшла. Живемо тут від народження, звикли до всього, важко, але не пропадемо. А ти пий молочко та лягай далі спати.

– Ні, я теж спати довго не звикла. Давайте самі сходимо до Мишка зараз, я терпіти більше не можу. Побачу, як він спить, як прокидається. – І вона так дивилася на Мар’яну, що та не могла їй відмовити.

– Гаразд, ось тільки Павла свого розбуджу, нехай корову до череди жене.

Через якихось двадцять хвилин вони вже заходили у двір до Ольги.