Розділ 1

– Не може бути! Місцеві начальники самі тут політику таку роблять. Їм потрібен був план, то вони ціле літо не спали, зранку до ночі по полях скакали, підганяючи нас. А щоб ми зовсім мовчки працювали, вони писульку в райцентр придумали, потім самі й помилували, зате всіх налякали добряче. От вам і результат, – знову доводила своє Христина.

– Чого там, не їли і не спали! – викрикували гуртом, а голосніше за всіх Марія. – Вони справні в нас. Кажуть, що Ігнатовичу, який у сільраді, Тамара піч топить із першого дня, їсти подає, город обробляє, ще і в сільраду бігає, щоб не сказали, що челядка. Ви ж бачите, листи вже давно Ніна носить. Отже, в Тамари більш важлива робота. Голова колгоспу дружину з дитиною сюди привіз, а той і досі сам. Нащо вона йому, коли він мов кіт біля сметани?

– Маріє, затихни, прошу тебе, будемо вдвох перед органами виправдовуватися, – уже благав наляканий Юхим, вантажачи картоплю на воза.

– Нам що, опустили голови, та й нічого не видно, а в Тамари вже видно… Ото наварила і напекла, – продовжувала вона, коли Юхим від’їхав з навантаженим возом.

Довго думала Мар’яна над тими словами. Крутились вони в голові аж до самого вечора. «Бідна Тамара, – жаліла її про себе. – Від мене Бог відвів, а від неї, значить, ні».

– Кажуть, Тамарин брат прийшов із фронту, – того ж вечора повідомив дід Сава через її паркан, коли вона у дворі доїла корову. – Перше, що зробив, то це побив начальника чорнявого – Ігнатовича того. Добряче, кажуть, побив. Без ноги чоловік повернувся, а побив батогом. Ото придумав! Навіть шибки повибивав, так що й хаті моїй дісталося, – на серйозному обличчі діда з’явилася усмішка. – Це я тільки що від сусідів почув. – А он і Тоня з Анютою, мабуть, уже посилку з пошти несуть, – придивлявся. – Тут говорили, що стомилися на роботі, а тільки про посилку почули, як одразу бігом побігли, – він не заздрив, просто вже забув, коли й сам так міг. – Он ще одна кульгає, – побачив Горпину, тільки з іншого боку. – Що розкажеш цікавого? По новинах у нас поштарка на першому місці, а ти на другому, – посміхався до неї.

– Не годяться мої ноги, і все. – Вона одразу почала журитися, придивляючись і собі до дівчат на дорозі. – Як прийдуть чоловіки з фронту, може, тоді мене на поле не ганятимуть. Чи коли жінки діток народжувати багато стануть. Я за життя вже стільки трудоднів заробила, що можна й відпочити.

– Таке придумала. Відпочивати там будемо, – показав у бік кладовища. – А щоб тобі нудно не було, то ми з Людмилою роботи підкинемо, потім і Тамара, у неї діточок чомусь не було раніше, то й ця рідною буде.

– Невже? Ти жартуєш, Саво, чи правду кажеш? Я вже давно твою Людмилу не бачила, – повеселішала Горпина.

– А Гришка, як ти думаєш, дарма у відпустку приїздив? Вона все прибиралася перед ним. Я он колись Мар’яні розказував, правда, дурні мої жарти були.

– Так у тебе ж і спати ніде було, стільки люду в хаті, – уміла Горпина підіграти, від чого аж очі веселішими стали.

– У всьому винна Тоня. Вона тоді їх до себе ночувати запросила, у другій кімнаті їм постелила, – шепотів дід, підійшовши ближче. – Так що, коли хлопчик буде, мабуть, Антоном назвати доведеться, – продовжував жартувати. А кинувши очима знову на дорогу, аж зрадів, що жінки з посилкою вже наближаються. – Ви, дівчата, мабуть, стомилися? То можете в мене відкрити, бо ми все одно нічого сховати вам не дамо. У нас тут свій колгосп.

– Ми й самі до вас ідемо, боїмося посилку з фронту відкривати. Я навіть не знаю, чи радіти, чи ні. – Антоніна поставила її на призьбу під дідовою хатою.

Дід швидко розрізав ножем тканину, якою була обшита посилка, і віддав Тоні листа, який лежав з самого верху.

– Читай, потім сама роздивлятися будеш. Захочеш, то покажеш, може, там таке, що нам і одним оком дивитися не можна, діло то молоде. Правда, Горпино? – Дід, посміхаючись, відійшов убік. – Роботи тобі буде та й роботи, а ти кажеш – у колгосп, – поглядав на неї та далі мружив свої зеленкуваті очі.

Усі раділи, неначе не було того важкого дня і такого довгого літа. У дворі бігало багато дітей. Замурзані після городу хлопці уже стріляли, ховалися за дідову хату, звідки вискакували «медсестри», перев’язували старими мотузками поранених та слухали дихання дерев’яною тріскою.

– Читай і нам, Тоню, бо й тобі дітей мити час та корову доїти. Чи розкажи своїми словами, ми й на те згодні, – не терпілося Мар’яні.

– Можете самі читати, секретів немає. – Антоніна подала їй листа.

І та виразно почала: «Добрий день, моя дорога Тонечко. Я живий і здоровий, чого й тобі бажаю. Пишу з Югославії. З Бессарабії також писав, а ти чомусь не отримала. Дуже багато надивився за цей час, як різні народи живуть. У Бессарабії люди ще бідніші, ніж ми. Хати в них низенькі, зроблені, мабуть, із кізяків, соломи та глини. Їдять саму кукурудзяну кашу. А коли перейшли до Румунії, очам своїм не повірили – будинки добротні й дуже красиві, села неспалені. Коли звільняли місто Ясси, в магазини заходили. Чого там тільки не було! Користуючись відсутністю господарів, місцеві жителі хапали там усе підряд – виносили пальто, костюми, плаття. Ми з товаришами нашого взводу взяли собі поїсти та по велосипеду, щоб легше було далі просуватися. А в продовольчих м’яса повно, ковбаси, хліба білого. Люди кругом добрі, нас хлібом і сіллю зустрічали, їжу нам несли. Тут ми від’їлися перший раз за всі роки війни. У Югославії нас партизани зустрічали, їх там ціла армія була. Під час відпочинку ми навіть розказували їм про своїх партизан, про зиму сорок першого – сорок другого років. І дивно – майже скрізь нашу мову розуміють! Вони нам випрягли своїх вгодованих коней, бачачи, на яких клячих ми приїхали, ще й нового воза дали. А природа в них така гарна, що й не передати. Гори де ще зелені, а де вже розмальовані по-осінньому, хороші дороги, красиві будинки з цегли під черепицею та залізом. А на парканах та на будинках скрізь написано «Тіто – Сталін на Балканах». Попросив партизанів, щоб вони посилку тобі відправили, кажуть, що це можливо. Написав тобі листа, а їм твою адресу. Вони питали у мене: яка ти? А я поглянув навколо і сказав, що така красива, якої вони тут і не бачили. Я Митю нашого інколи бачу. Там такий солдат став з медалями! Партизанки югославські так крутилися біля нього – і фотографувалися, і обнімали, а він жодній і оком не моргнув. Справжній радянський солдат!

Цілую тебе, моя найгарніша і найдорожча. Твій Тимофій».