Розділ 1

– Попрощався, – тихо сказала, пригадавши його холодні вуста. А потім згадувала, як знепритомніла на площі, як бігла за підводами, шукаючи очима малого Василька і свого чоловіка, але не наздогнала.

– Він немов щось відчував, перед тим все про любов питав, говорив, що, коли кохатиму по-справжньому, тоді по очах моїх побачить. А я все посміхалася. Лише в останню хвилину спішила сказати йому, що настав той час, кохаю його дуже, чекатиму все життя, і ще багато слів, які зігріли б його душу, можливо, навіть зберегли б від найстрашнішого – смерті. Бігла за підводами і шепотіла йому ті слова, але він їх так і не почув… Тепер – спинилося життя, від нажитого залишилися тільки діти.

Вона вдивлялася в небо, питаючи про Київ та про те, чи на сході він, чи на заході, бо далі Чернігова не довелося їй бути.

– Господи милостивий, та за що ж ти так мене караєш! За які гріхи, та ще в такий страшний день? – почув такі причитання дід Сава з бабою Пронею, відчиняючи хвіртку вдруге за сьогоднішній день. Дізнавшись від Тамари про погану новину, все кинули і спішили втішити Мар’яну. Вони теж плакали, перечитуючи ту звістку.

– Ну, як оце розуміти? – питала Уляна в діда Сави. – Раз пропав безвісти, то значить, серед мертвих його не було?

– Воно то так, – міркував він. – Може, в полон потрапив. Так що ти, Мар’яно, не поспішай його ховати, мине час, дивись, десь об’явиться, – неначе клав до її рук маленьку надію.

Якраз Горпина дістала з печі паску і поставила на рушник, віднесла її на покуття в іншу кімнату, щоб менше пахла тут, де всі товклися, бо діти не витримували, так і кружляли навколо неї. А Мар’яна, запаливши лампаду, стала навколішки перед образами та перед тою паскою. Стояла довго, поки й затерпли ноги, не помітивши, що й сестри, і Горпина Петрівна зібралися позаду неї, теж моляться за її Федора. Заснула пізно на полику, обнявши всіх своїх дітей. А сестри сиділи на лавці й час від часу шепотіли щось одна до одної, аж поки не почало сіріти за вікном.

– Мар’яно, в тебе ще є якась надія, а в мене такої вже не буде ніколи, – промовила Уляна, повернувшись з церкви на Великдень, маючи на увазі отриману похоронку на чоловіка, яку не так давно переслали їй з Корюківки. – Я сьогодні стояла на службі й просила Господа, щоб він просвітив мене і підказав, як жити далі. І що, ти думаєш, мені спало на думку? – Уляна продовжувала про своє: – На проводи я повинна вже бути в Корюківці. А до того могилку доньці й дитинці зробити, поряд і чоловікові. Може, речі їхні які знайду та попелу наберу з тої клуні, оте все й покладу в домовину. І будемо всі разом – вони в землі, а я хтозна-де, але поряд. Кажуть люди, що в такий день їх на землю пускають, Великдень усе ж для всіх – і живих, і мертвих, тож ітимуть святкувати до мене, куди ж їм ще ходити, як не до матері. – Вона наклала на себе хрест перед образами і низько вклонилася – дякувала за підказку.

– Може, передумаєш? Ще ж не літо. Добре, коли знайдеш, де ночувати.

– Ні, Мар’яно, твої начальники праві. Я не ваша, тому буду тут усе одно чужою. Ціле літо допомагатиму план виконувати, а там за цей час вже щось для себе зроблю, не одна ж я прийду, може, ще хтось уцілів. А там, гуртожиток будуватимемо, цукровий завод відбудовувати все одно ж будуть. Я там раніше все робила, то й тепер мої руки зайвими не стануть. Заодно поряд зі своїми могилками житиму, не кину я їх тепер ніколи, – ділилася Уляна своїми думками.

– Тоді давай Никифоровича просити, нехай підводою відвезе, хоч серед ночі, коли вдень коней не дадуть. А ми тобі картопельки покладемо та ще чого-небудь, будеш після проводів город там садити.

– Завтра й рушатимемо, поки на погоді стоїть, – запропонувала Уляна, складаючи в думках уже реальні плани.

Прийнявши таке рішення та перепочивши після нічної служби, вони пішли домовлятися про підводу, заодно хотілося провідати своїх подруг на прощання. І вже наступного ранку, тільки-но почало світати, торохтів Никифорович підводою по вулиці до їхнього двору. На прохання родичів та знайомих зібрав їм гостинців. Вийшло – на цілого воза. Давали хто картоплю, хто – насіння для городу, хто – одежину стареньку, дарували навіть горшки та миски. Біля свого двору Мар’яна доклала туди і свої.

Поцілувавши Ванька, який ще солодко спав, сестри подякували цій хаті і пішли на вулицю. Біля двору вже було людно. Прийшли й подруги по ланці, з якими майже щодня працювали на березівському полі: спочатку на німців, а останньої осені вже на своїх. Працювали не за продукти і не за трудодні, які тоді ніхто не рахував, а лише за те, щоб залишитися в живих та бути серед свого люду. Тому, взнавши, що від колгоспу їм нічого не дали, навіть не розсердилися. Та й роздумувати не було коли – до воза поспішала Ольга з Мишком на руках. Вона була радісна від того, що тут її зустрічали як подругу. Вона сьогодні віддала на воза цілий мішок картоплі, яку дістала зі своєї закопаної ями, а ще поклала буряки, моркву і цибулю. Галя Петрик, з якою Дуня часто ходила в ліс по дрова, принесла два десятки яєць, які на своїй вулиці збирала по дворах, та ще й квочку до них.

– Бачите, дівчата, скільки всього ви заробили за два з половиною таких важких років. Багато чи мало, але не порожняком повертатиметесь, – не забував і тут своїх жартів дід Сава. – А ось і від мене гостинець. – І він поклав свої німецькі чоботи та теплу мадярську куртку. – Це щоб ви не забули, у які часи тут гостювали. Діліться, як самі захочете. Одне можу сказати – хоч і не в нас зроблені, але речі добротні й зносу їм не буде.

Ніяк та підвода не могла рушити з місця. Бігла ще одна сусідка, несла рогача для печі та заступ для городу.

– І це вам у господарстві зайвим не буде, – клала все на воза. – Там і на Ківшарівці підвода одна їздить, люди збиралися пізніше, а почувши, що ви сьогодні, то й собі заметушилися. Просили зачекати їх на виїзді із села, разом усе-таки сміливіше, бо коли до вечора не доїдете, доведеться десь ночувати.

Сестри раділи, що люди проводжають їх як своїх рідних, діляться останнім, і від того тепліше ставало на душі.

– Якщо і в хатах десь ночуватимете, то скарби свої стережіть по черзі, – радив і дід Сава.

Його баба Проня вже давно терла очі, а в нього лише голос став трохи захриплим. Горпина все мацала воза та підправляла, аби нічого не впало та не загубилося в дорозі. Мар’яна стояла мовчки. Ці хвилини їй чомусь нагадували ті, коли вони проводжали чоловіків на війну.