Розділ 1

Антоніна стояла посеред хати і розгублено дивилася.

– Невже ж таки правда? – тихо спитала й вона.

– Мабуть, правда… Війна ще продовжується, дівчата, а ви кричите на всю вулицю, аж до мене чути було. Щоб промовчати, теж треба знайти в собі сили. Іншим разом це важче зробити, ніж гордість свою показати. І кому, скажіть, вона потрібна в такий час, та ваша гордість? – Дід Сава звертався ніби до всіх, а сам поглядав на Горпину. – Я все розумію, але в’язниця – це не партизанський загін, – натякав їй.

– Що ж тепер зробиш. Уже що буде, – відповіла спокійно. – Про гордість ти дарма кажеш, бо ми все-таки люди, а не якась там худоба. – Тепер її душила образа. – Здається, давно за ту гордість забули, а вона то засне, то знову прокинеться. Коли й за Михайлом відправлять, то вже нажилася, – теж спокійно, бо зовсім не шкодувала.

Через декілька днів привезли на возі до двору Анюти, а тепер уже і Мар’яни, викопаного чоловіка, якого впізнали по одягу та по лівій руці, на якій давно не було одного пальця, якого він колись сокирою відрубав. Тому сумнівів не було – це він. Поховали за всіма тутешніми правилами на кладовищі біля дружини, поставили дерев’яний хрест і пом’янули вдома чим було.

– Увірвалося горе і в твою хату, – звернувся дід Сава до Анюти. – Війна ніяк не могла обійти Михайла. Хорошою він був людиною, правда, гарячим ще з дитинства.

– Нехай Бог дарує йому царство небесне, – сказала баба Проня. – Може, воно так і буде, зараз якраз врата раю відчинені, – звела очі вгору, неначе хотіла їх побачити. – Михайло без роботи не жив на цьому світі, то й там у пригоді стане. А ви всі терпіння набирайтеся та сили, щоб кінця війни дочекатися. Уже недовго, так моя душа відчуває.

5

Наступного дня на полі вже почали орати землю. Новий голова колгоспу Антон Архипович не злазив із коня. Слідкував за всіма, не покладаючись на бригадирів. Вели на поле своїх корів, яких у селі лишилося не так багато. За тиждень вони, виснажившись від важкої роботи, почали падати на сируватій ріллі.

– Важко їм плуга тягти, земля ще не готова, треба було зачекати тижнів зо два, – звернулася Мар’яна до голови. – Може, я свою молоденьку корівку-первачку ще не водила б, вона ввечері додому дійти не може, не кажучи вже про молоко. А в мене четверо дітей, їх мені годувати чимось треба, – не дивилася, а благала, але й гадки не мала, що їй відмовлять.

– Корові більше сіна давай та батогом її, щоб слухалася, а мені план треба виконати, – почула від Антона Архиповича. – У райкомі не будуть слухати про ваших корів та про волів. Хліб треба для армії засіяти, так що не бунтуйте самі й інших не підбурюйте. Ваш куток уже давно, кажуть, воду каламутить. Зі мною таке не пройде, на полі все будете робити так, як я скажу, а якщо ні, за саботаж органам здам. – Хлиснувши добряче свого коня, він поскакав далі.

Люди, які почали підходити до Мар’яни, щоб і собі нагадати про загнану худобу, про домашні городи, які ще ніхто не розпочинав обробляти, швидко повернули назад. Лише по двоє-троє тихо перемовлялися та хитали головами.

– І невже в Європі оті багаті люди задарма працюють? – неначе прокинулася Горпина, яку цієї весни знову вигнали з хати на поле.

– Та тихо ти. – Жінки роззиралися на всі боки. – Будуть забирати до Сибіру. Ось подивитеся, – запевняли одна одну. – І чекати довго не доведеться. Хто не виробить встановлену кількість трудоднів, знову з села виселятимуть. Усе ж так і було. Чи ви забули? – нагадували одна одній. – Тепер і підлітки повинні ту норму виробляти. А роти закривайте, бо тільки в мовчанні наше спасіння.

За щоденною роботою літо минало швидко. Вставали як тільки-но починало сіріти, а лягали вже в темряві. Поле обробили майже все, залишився тільки невеликий клапоть для пасовища. Пізніше згадували: як часто, особливо на сонці, падали, знепритомнівши, а отямившись, продовжували далі. Про фронт говорили вже не так часто. А коли й починали, то щоразу з’являлося багато питань.

– Можна було б і мир заключити. Для чого нам інші країни? Нехай самі німців добивають, а мені чоловіка додому відпустили б, поки цілий, бо наших хлопців і на чужих землях знову під кулі посилають, – міркувала Марія, копаючи картоплю.

– Ой, Маріє, язик у тебе як помело. Мар’яна он зовсім не язиката, та до неї чіпляються за кожне слово, тобі ж усе з рук сходить. Тільки так довго не буде. Прийде чоловік і шукатиме тебе півроку, як ми дядька Михайла, – застерігав бригадир Юхим, не доказуючи всього до кінця. Сам пригадував, що наказували йому недавно в сільській раді доносити на людей, кого вони на полі лають і чим незадоволені. «Ні, я ніколи не стану того робити, – клявся собі. – А якщо перед домовиною поставлять і будуть з пістолета цілитися, тоді ж як? То, може, не потрібно мені за них життя своє віддавати?» – знову всередині йшла велика боротьба, як було з ним ще на початку війни.

– Діло тут не в язику, Юхиме, а в красі, коли хочеш знати, – неначе розбудила його Марія. – От Мар’яні й дістається за те, що Бог вроду дав. А що я? На мене ніхто і оком не кине, добре, коли чоловік прийде та не втече нікуди, бо надивиться там на різних жінок, тоді не захоче, щоб йому така ось Марія й суп варила.

Як не важко було, а вони все жартували. Мабуть, це їх і врятувало. Було, й жінок з далеких країн згадували, їм здавалося, що вони задивлятимуться на їхніх чоловіків. Але не вірили, що вони сподобаються нашим солдатам. Було, й воєначальників лаяли, щось почувши.

– Ви, дівчата, не чіпайте хоч політику, бо дід Кирило нібито нічого і не казав, а до нього з району двоє чоловіків приїжджали, кажуть, що листа хтось написав, – повідомила Христина.