Розділ 1

– Листи на село прийшли! З фронту! – повідомляла вона голосно. – Ольга від сина отримала.

– А мені? Так нічого і немає? – спинилася проти неї Мар’яна. – Виходить, написали ті, яких недавно забрали?

– Пошта тільки-но пішла. Може, й ви днями отримаєте, – вона сьогодні всім так говорила, аби довго її не затримували.

Новина про перші листи вже облетіла все село, і тепер поштарку виглядала вся вулиця.

– А чого то ти Кирила під руку ведеш, немов до вінця? Нащо він тобі здався, вже якщо діда, то можна було б і молодшого знайти, – такими словами зустрічав Тамару дід Сава наступного разу.

– Я його в сільраді зустріла, прийшов за вас заступатися. Говорить, що весь їхній куток протестує, а що робити – не знають.

– Результату від наших протестів нема ніякого, поговорили, і все, – додавав дід Кирило. – А ти все жартуєш? – поглянув на Саву.

– Ну не плакати ж.

– А ще кажуть, що школу відкриють днями, – повідомила поштарка ще одну новину. – Мало не забула: завтра із школи будуть по селу ходити і дітей записувати, – кинула, обернувшись.

– Школу то добре, тільки нема в що дітей одягти. І вдома сидіти їм більше не можна. Павло мій зовсім уже великий, не дай Бог неграмотний залишиться, – бідкалася Мар’яна. – Треба в Ольги спитати, може, в неї якась одежина є. Я б перешила, аби тільки було з чого. Тільки я про синову, бо поліцаєву і в руки брати не хочу.

– Василька теж відправляй, нічого йому по вулиці бігати, бо він весь час у шкоду лізе, – підказувала Горпина. – Уже патрони в кишенях носить. Де ото він їх набрав? – вона ніколи не була байдужою до дітей. – Правильно, Кириле, кажу? – штовхнула його під бік, бо він задумався дуже.

– Звісно, що правильно. Але хлопцям і по вулиці треба побігати, не сидіти ж їм у хаті, а то поки мужики наші прийдуть, ви їх по-бабському виховаєте. Просто зараз небезпечно – одному око вибило, другому руку відірвало, а вони все одно за своє. І те, що одягати їм нічого, теж невелика біда. З чого перешиєте, те й носитимуть, аби не голі. Погано було б, дівчата, якби ми ще одну зиму з німцями в одній хаті зимували, – аж налякав усіх дід Кирило. – Ті на гармошці в хаті грають, а я за хлівом із партизанами розмовляю, – пригадував пережите. – Ото було! Тільки то не героїзм. До всього звикли, навчилися і німців дурити. Якби свої не доносили, то можна було б їм голови ще раніше скрутити. Тепер пішли інші проблеми – то нам довіряють, то не довіряють… – Він аж плюнув спересердя. – Знову понасилали сюди чужаків різних. І все на наші голови. «Что» та «как», – кривляв їх.

– Підходьте ближче. Чого спинилися, не дійшовши? Чи ви там стали своїм фронтом? Мабуть, окремо воювати зібралися? – це вже іншим разом кликав Сава діда Кіндрата, який щось розпитував у поштарки, не дійшовши до його хати. – Не затримуй Тамару, їй ще довго ходити, – не вгавав. – Нам з тобою ще пишуть, – хотів він і сьогодні зі старим солдатом про війну поговорити.

– Це ти, Саво? А я тебе здалеку не впізнав, мабуть, розбагатієш скоро. І Горпину розгледів, тільки коли ближче підійшов. Ще й подумав: колись сама за тебе заміж не захотіла, тепер так і липне. І чим же він тобі не такий був, цікаво було б хоч зараз дізнатися?

– Ви тільки погляньте на цього діда, ноги ледь волочить, а що згадав. – Вона аж засміялася. – Якраз тільки про любов говорити, – не переставала дивуватися. – І як вам отаке на думку спало? – вже здогадалася, що хитрий дід Кіндрат так їм дух підняти надумав.

– Ну, а де Михайла шукати, ви й зараз не знаєте? – здавалося, навіть лаяти їх зібрався. – Чоловік не голка, знайти ж можна? Чи знову буде, як у тридцятих… – Ще не доказавши, старий Кіндрат наставляв своє волохате вухо, щоб краще почути.

– Ми не про те. Я розказую людям про наступ нашої армії. Це з радістю роблю. А про наше домашнє й думати не хочу. – Сава навіть махнув рукою. – Німцям командування їхнє втовкмачувало, що ми голодні, обірвані напівдикі люди, – все ж продовжував. – Я таке в книжечках читав, які вони своїм солдатам роздавали, мабуть, щоб до нас жалю не мали. Бо ми ж ненормальні, виходить. А свої нам теж нагадують, що ми ніхто, тобто теж ті самі – обірвані й напівдикі. – Сава аж сам злякався після такого висновку. – Пропав чоловік, а ти ще й не питай про нього. Що й думати? На фронт його не пошлють, старий. А там хто знає. Може, він сам нам якусь звістку дасть?

– Як одразу не знайшли, то вже й не знайдете. – Здається, дід Кіндрат аж розсердився. – Чоловік не голка, – знову повторив. – Говоріть уже про війну, а я хоч послухаю. – Ти, Кириле, слідкуєш за подіями на фронті? – повернув до нього свій гострий ніс та увіп’явся глибоко запалими очима.

– Не лише слідкую, а й дивуюсь – ото яка техніка! Коли я воював, то це ж небо і земля. Тоді гарматами трохи постріляють, а в основному рукопашний бій, зараз – артпідготовка, бій у небі, потім уже танки пішли, і все інше, – порівнював набагато молодший дід Кирило.

Так стояли і наступного дня, під вечір, коли вже впоралися, щоб знову новинами обмінятися, бо відчували – зараз один день багато чого важить.