Розділ 1

– Шийте мовчки, я й сама те бачила. Першу партію навіть нюхала, бо здалося, що Федором котрась пахне. – Раніше вона соромилася зізнатися.

Згодом записали Мишка в сільській раді, похрестили потай у отця Лаврентія в холодній малесенькій хатинці, коли той провідував монахинь Дяковичів. Напророкував новонародженому: в багатстві ростиме, в пошані житиме, а помре героєм на великому Майдані. Олю любитиме як рідну. Раділи його словам, запам’ятавши тільки хороше. Мар’яна хрещеною матір’ю була, а Горпина – хрещеною бабусею. Отець Лаврентій уже давно в монастирі жив, у село лише інколи навідувався. Побачивши його на дорозі, всі люди, як і колись, вискакували зі своїх дворів і просили благословення, вважаючи, що село вціліло тільки завдяки його молитвам.

Після хрещення Мишка пішли до Ольги на хрестини. У двір заходили несміло, бо ніколи там не були. Але все тут їм сподобалося, все вражало порядком і чистотою. Двір для худоби був відгороджений невисоким парканом, із-за якого виглядали гусочки, качки, кури. У кінці городу паслася прип’ята на стерні корова. Посміхалася гостям і підбілена хата. А переступивши її поріг, жінки ще більше здивувалися.

– Олю, то це ж музей якийсь! Оце так краса! Я теж люблю ткати й вишивати, але таких візерунків не маю! – не припиняла і Мар’яна крутити головою на всі боки.

– Я їх сама придумала, – хвалилася Ольга, кладучи Мишка в ліжечко.

– А нитка яка тонка в тебе, як же ти таку робиш? – цікавилася Горпина, оглядаючи скатертину на обидва боки.

– Оце була моя єдина втіха, – зізналася господиня. – Вечори взимку довгі, з дому я нікуди не ходила, то пряла, ткала, вишивала, ще й синок допомагав, він теж багато чого вміє. А що вам сподобається, я і вас навчу.

Вони й далі дивувалися, навіть здавалося, що такої щирої жінки давно не зустрічали. Тож смачно наївшись борщу та пшоняної каші, взявши з собою хліба дітям, Мар’яна і Горпина Петрівна пішли через городи на свою вулицю.

– Ото двір, ото господарство! – дивувалися ще й дорогою. – Неначе війна його не торкнулася. У нас шість курок та п’ять качок, а в неї десятка по два, мабуть, – ніяк не могли заспокоїтися.

– А вона, дійсно, його не торкнулася. У нас і цього літа забирали все з городу та з хліва, тому маємо те, що залишилося. А в неї ніхто не забирав – усе й виросло, – міркувала Горпина. – Але яка господиня! Отакі руки має! – все нахвалювала вона Олю. – Оце вона без нього все прибрала та вивісила, він і того не дозволяв. Усе добро в скрині лежало. Раніше і я чула від її сусідів, що вона весь час щось робить, а той – то п’є, то їх ганяє. Рушники п’яний сокирою на колоді рубав. Тепер їй би хорошого чоловіка, то ще б жити та й жити. Але все ж дружина поліцая, то хіба хто переночувати прийде, – зітхнула важко, бо таким їй здавалося Олине майбутнє.

– А он і наші всі біля дідового двору стоять. Мабуть, про дядька Михайла щось говорять. Ходімо скоріше, може, щось нове почуємо, – показала Мар’яна на двір діда Сави.

Намагалися йти якомога швидше, а ноги запліталися. Навіть махали руками, аби їх побачили. Коли вийшли зі стежки на вулицю, довелося ще відхекуватися декілька хвилин.

– Доброго вам здоров’я! – звернулися, підійшовши ближче. – Як справи ваші? Що про дядька чути? – одразу про головне.

– Нічого, – понуро відповіла Анюта. – Ми з Никифоровичем ходили на Восківці до родичів, а звідти й до райцентру добралися, але взнати нічого не вдалося. Сказали, що направили якогось дядька разом з іншими на Чернігів. А куди, з ким і чому, ніхто не говорить. – Вона то смикала свою спідницю, то хустку – нервувала. – А ще чули, що забрали всю нашу трійку на фронт, навіть Івана-дурника. Лисавета і розписати його з дочкою не встигла. – В її давно почервонілих очах зблиснули радісні вогники. – Бач, добилися все-таки. – Хоч це її заспокоїло.

– От і правильно, нехай повоюють! Нехай хоч трохи пороху понюхають, – радів і дід Сава. – А ти не плач, якось воно буде, – втішав Анюту, мов маленьку.

Він ще довго стояв на вулиці. Хто проходив чи проїжджав, спинялися біля нього, бо того дня він розказував про бої на Дніпрі.

– Не просто німці відступають. Поки наші підійшли, вони закріпилися на правому березі. Мости підірвано, а ті, що залишилися, – заміновано. Але прорвуться! Наші війська зараз інженерні частини мають, плотів наробили, пристроїв різних, а мостів таких, що по них уся техніка, навіть танки на той бік Дніпра перебратися можуть. – Він так упевнено про те говорив, що ні в кого й на мить сумнів не з’являвся. – Тільки солдатам усе одно дісталося. От бідолахи! Казали по радіо, що фронт уздовж Дніпра аж на сімсот кілометрів розтягнувся. Такої великої військової операції, мабуть, ніколи не було. Війська двох фронтів на той плацдарм підтягнуті – Першого і Другого Українського. – Він аж палець підняв. – Молодці наші бійці. Аби Дніпропетровськ зберегти, вони його обійшли і в кільце німців узяли, бо ворог там у кожному будинку засів. Викурили на поле – отам можна і побитися. Дніпро як візьмуть, то Гітлеру капут, – аж махнув рукою. Він, звичайно, ще буде сили стягувати, буде ще боротися, але ми ж наступаємо!

Так і раніше було – як почне дід про війну розповідати, то й спинити його нікому не вдається. Але й вони не проти були послухати, про наступ тим паче. Одразу сила де й бралася і ноги не йшли, а бігли.

Пізніше Мар’яна носила воду з колодязя, а дід Сава ще й досі розказував. Біля нього вже зібралося піввулиці людей.

– Ну що там? – кричав дід, упізнавши поштарку ще здалеку. – Які новини несеш?