Розділ 1

– Що не кажіть, а голодним нашим солдатикам усе віддамо, і тим, які в тилу на заводах працюють, теж потрібно. – Почувши, про що тут розмову завели, Горпина й свого докинула, виглянувши з-за тину. – Тільки коли силою забирають та кричать на тебе, така образа в душі накручується, що, здається, усе там переточить, як хробак. Хоч один би спитав: «Що ж ви самі їсти будете?» А вони знову, як і в тридцятому – тоді думали, що ми все щось приховуємо, так і зараз. А коли й помремо, невелика біда, – махнула рукою та висякала носа. – Повірите, я себе в партизанському загоні краще почувала. Жоден начальник не цурався з нами конину варену з одного казана їсти. І більше встановленої норми не просив. Коли й голодували, то теж разом. А тут… Чи людина я, іноді й сама сумніваюся.

– Я вже давно змирилася, треба тільки мовчати, ніби глухі, ніби незрячі. Мовчати й мовчати… – радила стара Орина, подибавши назад до своєї хати.

Бідувало знову село, а не жило в цю зиму. Люди знову дивувалися – як тільки душа тримається. Єдина втіха – радіо та надія на перемогу. Тільки вона додавала сили, навіть тоді, коли здавалося, що тіло ось-ось впаде на землю бездиханно. Від холодної хати та поганої їжі люди почали хворіти, багато дворів – на тиф. Сусіди та родичі боялися туди заходити, вішали на клямку дверей торбинку з хлібом або просто клали її на сніг і стукали у вікно.

Горпина ходила до хворих, не могла відмовити. «Уже як Бог дасть. До кого ж їм ще звертатися, як не до мене», – з того починався кожен ранок. Мила завжди руки, їла з окремої миски та не просилася більше на піч, де щодня крутилися діти. Розмістившись у другій холодній кімнаті на окремому дерев’яному ліжку, тремтіла від холоду, аби тільки не занести страшну хворобу в цю сім’ю. Діти лише інколи ходили до школи, бо вчителька була одна, та й школа не завжди топлена. А Тамара продовжувала розносити листи, серед яких так часто були похоронки. Не спішив уже ніхто на поминки, тільки коли чули крик у хаті, то розуміли – додалася ще одна вдова разом з осиротілими дітьми до вже великого списку.

3

Якось, тижнів через два після Хрещення Господнього, Мар’яна, йдучи по вулиці до колодязя, побачила здалеку високого чоловіка у військовій формі. Він швидко йшов по стежці, яку протоптали люди на заметеній снігом дорозі, і наближався до неї. Довга шинеля робила його ще вищим, а по підв’язаній руці було видно, що цей чоловік поранений. І хоча військовий навіть здалеку не був схожим ні на її Федора, ні на Тимофія, її ноги почали заплітатися, а серце колотитися, бо це був перший чоловік із фронту. «До кого йде? І хто ця найщасливіша сім’я?» – гадала вона, переповнюючись цікавістю. Коли військовий був уже зовсім близько, поставила в сніг своє порожнє відро і першою звернулася:

– Боюся дорогу перейти, щоб не лаяли. А то лукавий виніс бабу назустріч, та ще й з порожнім відром. А ви чий будете? Кому ж це Боженька сьогодні посміхнувся? – Сама не зводила очей з його обличчя, щось у ньому було дуже знайомим. – Ви в нас перший із фронту – Божий посланець, бо ми тут зовсім духом занепали! – Аж очі в неї блищали. – Це буде для всіх велика новина. Он уже піввулиці жінок виглядають, гадаючи: кому ж так пощастило?

– Дарма виглядають, я вже прийшов. – І військовий показав на хату діда Сави, а сам теж придивлявся до неї. – Мар’яно, то це ти, чи що?

– Боже мій милостивий, Грицько! – вигукнула вона і кинулася до нього в обійми, як до рідного. Цілувала його в колючі щоки, але чомусь думала в цей час про свого Федора. – А твої які ж раді будуть, вони уві сні такого побачити не могли! – Аж сльози в її очах затремтіли. – То де ж ти був? На якому фронті воювати довелося? – А шинеля їй трохи порохом, трохи чоловіком, трохи цигарками пахне, аж у голові паморочиться.

– Спочатку під Москвою, потім під Сталінградом, поранений довго лежав у госпіталі. На Курську дугу потрапив уже під кінець боїв і знову отримав поранення. Додому на тиждень відпустили, потім знову – на фронт.

Голос його так і бринить, думки то так, то сяк у голові перекидаються – був звичайний до самої війни, а тепер не кожен артист, який по радіо виступає, має такий голос – низький, оксамитовий і такий ніжний.

– А мого Федора там ніде не бачив? – спитала і засоромилася, мов мала дитина, але чекала відповіді. – Бувають же такі щасливі випадки? – ніяковіючи, додала, бо він, звісно, не знав, що й казати.

– Так хотілося порадувати тебе, але нема чим, – Грицько знизав плечима, а потім так обпік її поглядом, що їй аж моторошно стало. – Нікого з наших не довелося зустріти, – додав, сховавши свій погляд під теплу шинелю.

– Біжи додому, всі твої в хаті: і жінка, і доньки, і батьки. Біжи швидше, нехай радіють, – зробивши крок у сніг, поступилася дорогою. – Ти дуже змінився, не тільки я, ніхто тебе не впізнав би, – сказала вслід.

«Скучив за жінкою. – Його погляд ще стояв у її очах. – Я це відчула, бо й сама скучила… – проганяла дурні думки. – А виправка військова, а чоботи – все по ньому. Широкоплечий, поголений, кроки широкі, обличчя змужніле». – Лише один раз пробігла очима по його постаті, а встигла помилуватися з усіх боків.

– То я з госпіталю їду. Від’ївся, відмився, може, й на чоловіка став схожий, а якби з фронту, то й свої рідні серед білого дня не вгадали б, – кричав їй, обернувшись.

«Що сказав? – Вона неначе схаменулася. – Щось про фронт чи про госпіталь?» – відчула, як їй важко дихати. Навіть жарко вмить стало на такому холодному вітрі. Її очі слідкували, як він зайшов у двір, як йому вже відчиняють сінешні двері, навіть почула радісні вигуки. Сама думала, як би оце вона раділа своєму Федорові та обнімала. Зовсім не так, як вони. Кинулася б на шию і зацілувала. «А спати лягатимеш разом зі мною чи знову миски та ложки митимеш, поки я не засну?» – Неначе він перед нею стоїть і питає. – «Разом, Федю. Разом, бо я тебе ко-ха-ю. Ти ще дізнаєшся, як я умію кохати. Бач, як я про себе мало знала». Її очі ще й досі дивилися на дідову хату, а непрошена заздрість уже прокралася в душу і почала її гризти, народжуючи чорні думки та дуже пекучі сльози. «Господи, помилуй… – прошепотіла вже холодними губами. – До чого ж боляче…» – Узявши відро, ледь пішла по воду. Коли поверталася, вже багато сусідів стояли під Савиним двором, а не витримавши, почали стукати у вікно і кликати Гриця на вулицю – так усім хотілося хоч одне слово почути від фронтовика. Першим вийшов дід Сава, він посміхався, сяючі очі й радісна усмішка зняли з його обличчя не менше десяти років. Баба Проня йшла позаду, зав’язуючи теплу хустку на голові. За ними й сам Григорій, обнімаючи свою дружину та доньок. Останньою була сестра Маня, такою веселою її давно не пам’ятали. Що тут було! Сусідки його роздивлялися, розпитували, а діти, які набігли подивитися на живого солдата, приміряли його шапку, смикали за рукава, пробували мацати поранену руку. Щоб багато не говорити, Григорій одразу запевнив: скоро їхні солдати прийдуть додому, залишилося зовсім недовго чекати. І це було головне, що вони хотіли почути. Навіть Горпинині вуста розтяглися, неначе їх помазали спасівським медом.

– Дайте спокій Григорію, він же з дороги. На нього ще й свої не надивилися. Ходімо, жіночки, по домівках, – умовляла Мар’яна сусідок, які тільки-но почали розказувати Григорію про свої біди, яких так швидко не перекажеш.

Мар’яну все-таки послухали, але тільки після того, коли Григорій поцілував кожну в щоку. Відчувши той колючий дотик солдата, із зімлілою душею розійшлися в різні боки. А ця маленька, давно не мазана дідова хата, стала на тиждень центром села. Приходили спитати про фронт чи просто подивитися на живого солдата майже всі, хто ще не отримав того чорного трикутника – похоронки. Несли хто вареника, хто – два оладки, можливо, із останнього борошна.

Під’їхав на санях і новий сільський начальник. Він зайшов до хати і довго там про щось говорив. Наступного дня поштарка Тамара запрошувала всіх на збори. По обіді всі спішили на площу, бо в колишній комендатурі не помістилися. Новий начальник, який ще жодного разу не виступав перед громадою і багато хто його зовсім не знав, людям не сподобався. І не тому, що був невисокого зросту, мав крикливий неприємний голос, головне – мав холодний погляд, точнісінько, як у тих комісарів, що розкуркулювали їх у двадцять дев’ятому році. Трибуни німецької вже не було, а нової ніхто не робив. Ото кричав він там про щось всередині натовпу, а люди так шуміли, що чути було лише окремі його слова. Тому, не зрозумівши нічого, почали виступати про своє наболіле. Говорили про великі побори, про холодні хати, про знесилених людей, про хвороби, про те, що при німцях і то вирішували питання з дровами. Навіть наважилися сказати, що до нового начальника і підступитися не можна, бо не хоче він людей розуміти. Не стрималася й Горпина Петрівна – розповіла про дядька Михайла. Люди підтримали і почали вимагати пояснень.