Розділ «Ваза Повість»

Рвонув дверцята, які видали жахливий скрип, але, звісно, нікого не побачив. Колян став викидати з шафи жіночі сукні, кофточки, пальта.

— Його тут немає, — здивовано констатував.

— Де ж він? — з погрозою, звернутою невідомо до кого, спитав Лисий.

Вони зазирнули під стіл, підняли основу дивана, вибігли на балкон. Потім Бариш кинувся в інші частини квартири — там, напевне (я вже знав, яка будова подібних квартир), знаходилося те, що вони називають ванною, туалетом, кухнею. За ним кинувся і Колян. Лисий залишився стояти й уважно оглядав кімнату. Він щосили намагався збагнути: куди ж я подівся? Підійшов до вікна, розчинив його і поглянув униз. Похитав головою, вилаявся, знову оглянув помешкання. Я бачив усім своїм тілом, котре тепер було вазою, як з’явилися зморшки на його плескатому, схожому на квадрат, чолі, як недобре, люто примружилися вирячені зеленкуваті очі. Це був погляд швидше не людини, а звіра, що упустив здобич, але ще сподівається її віднайти, винюхує.

Повернулися назад ті, двоє. Колян став якраз навпроти стола, широко розставивши ноги — звичка у нього була так стояти. Ставав схожим на розкарячкувате дерево.

— Його ніде нема, — сказав він. — Куди він міг подітися?

— Я над цим якраз думаю, — відповів Лисий.

— Може, кинувся вниз? — висловив припущення Бариш.

— Я вже дивився, — сказав Лисий. — Його внизу не видно. Труп лежав би, сьомий поверх, блін.

— То де він? Випарувався? — зло кинув Колян.

Він ковзнув поглядом по столу. Я внутрішньо зіщулився. Мені навіть здалося, що кришталь, з якого тепер складалося моє тіло, жалібно забринів. І це бриніння, цей звук вони могли почути.

— Що це? — насторожився Лисий.

Невже вони от-от розгадають мою таємницю? Але ж вони вважають мене людиною... А люди можуть у щось там перетворюватися хіба в казках — їхніх дивних і неправдоподібних історіях.

Я напружився і послав до голови Лисого імпульс, яким наказував йому забути попередню думку чи думки, якщо вони з’явилися і стосувалися мене. Це був метод негайного психосилового стирання інформації.

— Фігня якась, — сказав Колян. — Куди він міг подітися? Не випарувався ж...

— Може, він в іншу квартиру заскочив? — висловив припущення Бариш. — Або нагору побіг.

— Я точно бачив, що він сюди забігав. — Лисий явно нервував. — Пішли. Щось мені все це не подобається. Чимось тут не тим пахне.

— А як же наказ шефа? — у голосі Коляна просочувався страх.

— Зараз, блін, обмізкуємо, що скажемо цьому хрінові, — гаркнув Лисий і першим рушив до виходу з квартири, здається, він і справді прагнув щошвидше утекти звідси.

Вони пішли. Справді пішли. Зникли назовсім, отож, я врятований? Я чув, як навіть пововтузилися біля дверей, мабуть, спробували поставити їх на місце. Як Бариш огризнувся до когось, щоб той проходив і не витріщався, бо може схопити по мордасах, а то й гірше. Як чорно лаявся Колян, а Лисий сказав, що хрін з ними, дверима, хто там шукати буде, очевидно, малося на увазі їх, нападників...