Розділ «Кава по-диявольськи»

— Який пістолетик? — ляпнув я дурницю, бо зрозумів, що я кажу, тільки після того, як ляпнув.

Мого стриманого начальника аж підкинуло.

— Ти що, від партизанської калганівки ще не відійшов? Забув про вбивство на узвозі, яке на тобі висить? Тільки не спробуй вибачатися, бо заробиш.

— Єсть не вибачатися! Я все згадав. Пістолет малокаліберний, спортивний, системи Марголіна…

— Так ото ж. Кажу ж, знайшли ми той пістолетик. Добре заховали — у список зброї, котра начебто перебуває у ремонті. А насправді то не списочок, а класична туфта для придурків-перевіряючих на взірець одного старшого інспектора карного розшуку.

— Зрозумів, товаришу підполковник. І де ж він насправді був?

— Вгадай з трьох разів, Сирота.

— У Музиканта?

— В принципі, так. Але як він до нього втрапив? Спочатку один тенісист з відомих тобі кортів позичив його в довгострокове користування у знайомого воєнрука. Погратися! А потім оцей-от ковбой недороблений віддав зброю нашому Музиканту. Вгадай, для чого?

— Ворон лякати?

— Примітивно мислиш, Сирота. Пацючого короля застрелити.

— Чекайте-чекайте, якого короля? Що за казочки для дітей молодшого шкільного віку? Це ж не балет „Лускунчик“.

— Не знаю, як щодо балету для молодшого шкільного віку, але середній номенклатурний на цю баєчку купився. Мовляв, у комунальній квартирі єдиної двоюрідної тітки нашого Музиканта завелися пацюки. І то такі, що нічого їх не бере. Пастки вони обходять, отруту спокійненько пожирають без усяких шкідливих для себе наслідків, а вечорами влаштовують посеред кухні хороводи. Єдиний, кажуть, вихід — забити їхнього короля, найбільшого пацюка з чорною смугою на спині. От наш Музикант і підрядився на цей, як ти кажеш, балет.

— А тітка в нього є?

— Молодець, Сирота, беру назад свої слова про калганівку. Дурень обов’язково запитав би, чи вбив Музикант отого пацюка. Немає у нього тітки — ані рідної, ані двоюрідної, ані чотириюрідної. Він у нас взагалі безбатченко. Довідка про народження, що характерно, видана медичною частиною… виправно-трудового табору номер якийсь там, котрий в свою чергу ліквідовано ще в 1957-му році. Розумієш, Олексо, там повстання було одразу після двадцятого з’їзду. Зеки табірну контору спалили з усіма архівами. Піди тепер докопайся, майже через двадцять років…

— Ситуація… А як щодо пістолету докопалися?

— Старим ментівським способом, Сирота. Доки ти нечисту силу до своїх версій за роги притягав, нормальні люди папірці перебирали. Звірили, чи насправді такі-то і такі-то одиниці спортивної зброї перебували на ремонті у відповідному підприємстві. Ти ж розумієш — такий ремонт дяді Васі, слюсарю з жеку, не доручать. А на заводі — облік і звітність. Справжня, а не така, як у деяких воєнруків. От і докопалися.

— Так це ж прямий доказ!

— Доказ чого, Олексо? Відбитків пальців нашого Музиканта на зброї немає. Ствол добряче почищений, алібі він тобі будь-яке намалює, бо скільки від того вбивства вже часу пройшло? До речі, ні в якого пацюка він не стріляв, повернув пістолет тенісисту таким, як брав.

— А вистріляний патрон?