— А я хіба що? Я ж не кажу, що вони у нас табунами бігають, оті ліквідатори. Може, й залишився якийсь… мамонт. Щодо „шісток“, котрі в таборах у карти програвалися, так то в зонах. А на волі, пригадайте, хіба не знаходили ми авторитетів ще тепленьких, але вже… І жодної дірки, жодного синяка. А людина мертва. Хто тоді слідство вчиняв? Це ж не ударник з заводу „Транссигнал“, а злодій-рецидивіст. Помер — і кат з ним. Прокуратурі легше!
— Знаєш, якби цей Музикант блатних прибирав, нехай навіть колишніх, то я ще у твою версію про мамонта, може б, і повірив. Але ж ні — він за ментом ходить. Чого раптом?
— А то вже, хлопці, не нашого розуму справа. Нехай у цьому лайні наш партизан плаває разом зі своїми цуценятами. Ми свою справу зробили. І ще зробимо, як попросять. Із превеликим задоволенням і навіть надурняк.
— Попрошу, попрошу, товариші ветерани. От просто зараз. Хто Петровича підмінить? Кидайте на пальцях. Бо його цуцик уже всю огорожу навколо кортів обпісяв. Пора собаню додому вести.
— Умовив. Є пропозиція. Нехай молодь доп’є. За старше, так би мовити, покоління і його здоров’я.
Всупереч слабкому спротиву Старого, мене таки змусили допити. Це у них так називалося. Бо самогонка, як потім з’ясувалося, мала не сорок і навіть не сорок п’ять градусів, а всі дев’яносто.
І відрізнялася від чистого медичного спирту лише тим, що проходила через горло, як вода, не викликаючи судоми. І вибухала вже в шлунку. Зараза!
Як ти розумієш, ніякої роботи того дня у мене вже не було. Старий особисто вивів мене через чорний хід у двір і здав охороні, аби відвезли додому.
— Буде пручатися — прив’яжіть до ліжка. І почергуйте про всяк випадок на кухні, доки остаточно не засне. Бо знаю я цих — молодих і революційних. Коли тверезий, не допросишся щось зробити. А як переп’є, то одразу на подвиги рветься, мов той броненосець „Потьомкін“.
Коли через добу я прокинувся, то зі здивуванням виявив, що голова у мене не болить, думки працюють у правильному напрямі, тільки руки трішки тремтять і коли ходиш, чомусь вліво заносить.
Коли я доповів Старому про наслідки реакції на дідівський „лимонад“, він задоволено всміхнувся:
— Сирота, ти навіть не уявляєш, чим тебе вчора пригощали! Ми у партизанському загоні оце диво замість наркозу вживали. Дві склянки — і роби ампутацію кінцівок спокійненько, як у кремлівській лікарні.
— Рецепт дасте?
— А може, ще й насіння опійного маку для декоративних посадок на власній дачі?
— Немає у мене дачі.
— Тоді на балконі. Забагато хочеш. Два дні перепочинку можу дати, а от рецепту не діждеш. Ну хіба що поранять тебе колись чи в голову дадуть — тоді я у дідів стопарика випрошу. А ти, голубе сизий, як виженеш остаточно товариша Ходуна, сходи на корти. Як ми й домовлялися.
— Можна, я зараз, доки руки самі дрижать? Прикидатися не треба…
— Ну, валяй, артист погорілого театру.
— Це ви про всю нашу Управу чи тільки про карний розшук?
— Киш звідси!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Непосидючі покійнички» автора Лапікура В.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Кава по-диявольськи“ на сторінці 68. Приємного читання.
TextBook