Розділ «Непосидючі покійнички»

— Точно.

— Немолодого віку?

— Два-нуль!

— Тоді зять і родичі з його боку не змогли відмовити собі у задоволенні подивитися, як теща з димом через комин вилетить.

— А отут і не вгадали! Приземляються ці десантники нам на голови, труна летить на підлогу, розбивається, покійниця без сторонньої допомоги котиться під саму піч, мені дають під дих, помічника хапають за петельки і кричать: «Піднімай назад! Це наша бабуся! Її в морзі по п’янці переплутали, а ці сліпі кроти недодивилися!» І все це під мат-перемат і державний гімн!

— Що, ніхто не здогадався вимкнути?

— Не до того було. Вони там нагорі один одному вінки на голову одягали.

— Веселенький у вас контингент. А до речі, в який учбовий заклад вас не прийняли? Естрадно-циркове училище, група розмовного жанру?

— Ні, в Київський державний університет на філософський.

— Тоді — «два-два». На вашу користь. І так буває.

— Спасибі. Але директор казав, що ви у службовій справі. Що вас цікавить?

— Отой байрак, в якому днями хтось влаштував конкуренцію вашому крематорію. А якщо ширше — то чим ця місцевість характерна вночі? Бо вдень тут випасають кіз, смажать шашлики і п’ють алкоголь. А як стемніє?

«Крематорець» відповів не одразу. Спочатку зиркнув у бік акуратної шафи-холодильника, де сумирно чекала ночі «група товаришів», потім дістав цигарку, сірники, закурив і лише після цього зауважив:

— Пішли нагору, я не тільки розкажу, а й покажу.

З тильного боку крематорію стояла зручна лавочка, з якої відкривався краєвид Деміївки, Совок і Жулян. Ми з оператором вмостилися зручніше і я налаштувався слухати.

— Як бачите, з боку ритуального залу нас не видно. Перекриває спеціальний насип. Все продумано, аби надаремне людям нерви не шарпати. Вдень тут, як ви знаєте, людно, а от вночі — нікого. Тільки он там, на проспекті, машини шумлять, та ще літаки на Жуляни вирулюють. Тепер щодо байраку і галявини. Про неї всі знають, крім міліції. Ми там з хлопцями не раз сиділи, але вдень. Тут стежка є. Коли сухо, то дуже навіть зручно до нашої «кочегарки» підніматися. Ну, а тепер про головне, товаришу капітан. Не щодня, не часто, але вночі у цей байрак машини заїжджають. Я бачив. Власне, не самі автомобілі, а світло фар — знизу. Бо там вночі навпомацки не проїдеш — це не проспект. Запитання: якого біса там вночі робити, та ще й з машиною?

— «Декамерон» інсценізувати. День третій, новела десята.

— Це про пустельника і дівицю Алібек. Пам’ятаю. Читав колись. Добре, будемо вважати, що там справді граються в любов. Тоді давайте рахувати: заїхали, зупинилися, вимкнули фари, примостилися, погоцалися, віддихалися, привели до ладу одяг спідній і верхній, увімкнули двигун і фари і — гиля, гуси, додому! Скільки на все це потрібно часу? З комфортом — годину. В темпі — тридцять хвилин. А ці машини, про які я вам кажу, стояли там хвилин п’ять, ну десять. І головне — не вимикали фар.

— А може, просто заскочили по малій потребі?

— Можливо, можливо. Але навіщо продиратися через кущі аж в самий центр байраку, ризикуючи подряпати фарбу, а то й наїхати колесом на розбиту пляшку? Для туалетних проблем достатньо п’ять метрів від траси від’їхати. Але не всі сто п’ятдесят. Тож думайте, капітане, думайте.