Розділ «Прищепка на хвості»

Пригадується, ми з Олексою весело посміялися тоді, уявивши, як аерофлотівський «кукурузник» підрулює до універмагу, а тролейбуси й легкові сахаються від нього на всі боки. Проте коли наприкінці восьмидесятих німецький шмаркач Матіус Руст посадив свою авієточку на Красній площі в Москві, ця картина чомусь не видалася смішною.

Олекса Сирота:

Не сказав би, що нас так уже сильно відволікали. Особливо зранку. Народ курив, розповідав анекдоти, хтось навіть наважився перекуняти. Я віднайшов директорські запаси розчинної кави і нахабно скористався. Сам напивсь і бажаючих пригостив. Хтось навіть порадив понишпорити в пошуках коньяку, але Генерал одразу обірвав усю цю партизанщину:

— Не лізьте поперед батька в пекло, товариші офіцери, якщо все пройде як слід, директор універмагу ящиком коньяку не обійдеться. Я сам прослідкую, щоб він не жлобився. І щодо випивки, і щодо закусі. Головне для нас — зараз гав не ловити.

Невдовзі після десятої знову приплентався начальник охорони універмагу — сумний-невеселий, мов той конотопський сотник Забрьоха.

— Доки тут дехто готується ловити бандитів, які ще невідомо де і невідомо, чи взагалі… Одне слово — натягли всіх, як дембелі вокзальних курв. А головне, без єдиного пострілу. І що характерно — люди не просто віддали їм гроші, а ще й просили взяти!

— А можна конкретніше?

— Куди вже конкретніше, товаришу генерал. Пам’ятаєте, я пару годин тому запитував стосовно двох міліціонерів, аби навести порядок в черзі за чеками на килими…

— Пам’ятаю. Але до чого тут дембелі з курвами?

— А до того, що я думав — це все наше начальство розпоряджається. А з’ясувалося — аферисти! Дев’яносто дев’ятої проби. Заїхали перед восьмою у двір на мікроавтобусі з бази, котра нас обслуговує. Водій, двоє хлопців у наших халатах і, відповідно, баришня, зодягнена як продавщиця. Винесли стола, стільця, касу, щоправда, не електричну, а ручну. Але на кожному чеку, як годиться, крім суми, вибито «Україна» і «спасибі за покупку». Потім повісили на борту машини два килими, один менший, за сто п’ятдесят, а другий більший — за триста. І почали виписувати чеки та приймати гроші. Мовляв, аби потім не було штовханини у відділі.

— Ну то й що? Нормально придумали. Ти ж сам казав, що оті твої цигани з молдаванами — то дике плем’я, котрому вітрини повибивати — раз плюнути.

— Так у тому то й справа, товаришу генерал, що все це липа. Точніше, не все. Машина наша, каса наша, печатка теж. Плюс чеки. От тільки люди не наші. Півтори години продавали, виходить, самі папірці замість килимів. Грошей, кажуть, накидали цілий ящик з-під телевізора. Потім сказали, що все, кінець фільму, товар закінчився. Завантажили своє хазяйство в «рафік» і здиміли. Публіка о десятій бігом до відділу. А там замість килимів — дуля з маком. Які, питають, чеки? Звідки ви їх узяли? І хто вам сказав, що це наші продавці, коли ми такого ніколи не робимо.

— Тепер зрозуміло, хто тут за дембелів, а хто за курв, — втішився Генерал. — Співчуваю, але нічого зробити не можу. Дзвони в ОБХСС. То по їхній лінії.

— Уже дзвонив. Нікого немає. Жоден телефон не відповідає.

— Подзвони оперативному черговому.

— Дзвонив. Каже, що всі на боротьбі з бандитами. Сидять у засідках до вечора.

— Ну, це оперативне ляпало пролетить у мене сьогодні, як фанера над Парижем, щоб службових таємниць не вибовкував. А ти завтра подзвониш. Поки що свідків перепиши, як нема чого робити.

— Нема кому переписувати.

— Як то — нема? А люди твої де? Я ж сам сказав, що вони мені до вечора не потрібні.

— Так тут така справа, товаришу генерал, що вони директора універмагу рятують.