Розділ «Дивні оповіді»

– Тату, а ти що – поганий дядько?

– Ні, Андрійку, я дуже добрий дядько… Тобто який я тобі дядько? Я тато! Дуже добрий тато! Бачиш, приніс тобі зайчика.

Я й не помітив, що знову підвищив голос, і личко малого скривилось, а губи засіпалися – ось-ось заплаче.

– Андрійку, тато ж добрий, правда? Не сердься на тата. Ми з мамою трошки посварилися, та зараз помиримось. А потім татко спече зайчи… зайця, і ми з тобою його згамцяєм.

– А чо мама сказала, що не буде гамцяти її?

– Її? Кого її?

– А зайчиху.

Господи…

– Мама пожартувала. Зараз тато піде маму перепросить.

Христя сиділа на канапі, підперши руками підборіддя.

– Христю… ну, Христю… ну що ти, їй-богу… Хочеш, я її викину? Хочеш? Я закопаю її на городі. Можу й хрест витесати, й труну.

– Не блазнюй.

– Ну, ти взагалі… Звідки я міг знати – зайчиха це чи заєць?… І, як на те пішло, я не можу зрозуміти, чого ти аж так розпачаєш?

– Бо це добром не закінчиться.

– Що саме?

– Вони помстяться.

– Хто?! Що з тобою?

– Невже під час полювання нічого дивного з тобою не було?

– Дещо було… Наприклад, багато крові з цієї зайчихи виюшило. Потім… вона важить удвічі більше, ніж заєць тих же розмірів, хоч і не вагітна.

– А ще?