Розділ «Дивні оповіді»

Чий це голос? Може, це двері? Може, підлога?

– Беатріче, відчини!

Вона зірвалася з ліжка, якась чародійна сила підхопила її, кинула до дверей, двері – рип.

– Хто?

Але чому вона питається – вона ж знає, хто це. Перед нею сивий згорблений чоловік, він пройшов далеку дорогу, і одяг його зотлів, а ребра випинаються, наче штахети…

…цілий ряд штахет… за парканом город…

…на городі мак і паслін… висока конопля… і маленька

Беатріче… присідає до землі, ховається… чийсь голос:

– Беатріче! Беатріче!

– Що? – питає вона.

– Беатріче, – каже голос, – я прийшов до тебе.

– Ах, я бачу-бачу, ти прийшов до мене такий втомлений, ти прийшов до мене, такої втомленої… Ти знайшов мене через багато років, як знаходять давно загублені речі, про які вже почали забувати, тільки це даремно, камінь не випливе з дна на поверхню, камінь обростає мохом, стає слизьким, чоловік, переходячи ріку, стане на камінь і послизнеться, набере в рот води – захлинеться, попливе його тіло за водою, камінь заплаче, камінь не хотів так жартувати, камінь заплаче… чекаміньзаплаче…

– Беатріче, Беатріче, я йшов до тебе багато років. Дивися – одежа моя зотліла, ноги мої порепали, вуста мої висохли, очі мої запалися, очі мої зчорніли, очі мої горопашні…

– Ні, ні, ти помер! Ти помер так давно, що я вже й забула. Ти не міг повернутися. Ти лише тінь, яка чомусь рухається сама по собі.

– Беатріче, засвіти і побачиш – я не тінь!

Беатріче запалює свічку.

– Так, ти не тінь. Але ж ти вмер. Вмер давно.

– Хіба?… Я вже не пам’ятаю цього. А ти… ти мої вірші… пам’ятаєш?…

– Так.

– Розкажи хоч один…