Розділ «Рейс поза розкладом»

Ліс великий, не розумію, як тут когось чи щось можна відшукати. Краль носа від землі не відриває, все видивляється якихось слідів. Шукай-шукай, слідопите! Якщо онди справді розумні, якраз вони й чекатимуть на тебе з твоєю гарматою: от-от з’явишся й скажеш „добридень“!

Коли знову повернемося до садиби, доведеться спробувати скласти якого-небудь підсилювача та вийти в ефір навмання. Адже літають повз планету кораблі, та й на космодромі транспортники бувають, варто лише правильну хвилю намацати.

От і знову комашня розлетілася навсібіч, я, виходить, черговий раз порушив чийсь спокій. Цікаво, під кожним кущем своя мікрогалактика, для когось сусіднє дерево вже край світу. Їм і діла нема до якогось Ватіша, котрий уміє вламуватися в нуль-простір, обожнює рисові пудинги й бажає всіляких неприємностей шефу служби спокою… До речі, про Ледока…»

— А яке відношення до служби спокою має скалічена стонога?

— Символіка на формі? Заплющене око — дуга опущеного повіка з віями. Спокій.

— Вічний?

— Менше ляпай язиком, а дослухайся краще, щоб позаду уль не підкрався!

«Ого! Які красуні тут водяться! Ладен заприсягтися, таких білорогих козуль у жодному звіринці не знайдеш!»

Коли з кущів бабахнув постріл, Краль сам зробив стрибок не згірш за молоденьку козулю й кинувся в зарості (я за ним). Невидимому шанувальникові стрілянини по мішенях дуже заважала рослинність (інакше він не мазав би так відчайдушно), що дало змогу сховатися за стовбуром поваленого дерева. Краль відхекався, зручніше прилаштував «хлопавку», націлив її в той бік, звідки ми з’явилися (я знову-таки наслідував його приклад).

— Здається, влипли не на жарт, — констатував господар. — Це гірше за ондів — люди-волоцюги. Їх, напевно, привабили наші мішки.

Хто б там не був, але нерви нам вони попсували добряче. Зрештою, я й сам уже почав звіріти: заряди кінчаються, а ці жартівники побавитись вирішили, розважитися. На той час вони вже оточили нас кільцем. То праворуч злітають бризки, то зі стовбура ліворуч друзки летять, то з мішків із продовольством за нашими спинами робиться решето. Осточортіло! Може, я надто похмура людина, кепсько сприймаю капарський гумор.

Встаю, кидаю порожню «хлопавку», кричу: «Не стріляйте!» Краль лежить носом до землі і чекає, чим усе скінчиться.

З-за дерева з’являються чотири неймовірно брудні личини в лахмітті. Ви коли-небудь бачили личину в лахмітті? Уточнюю для недосвідчених: ніс і двоє очей — це єдині деталі, що вирізняються чітко, інше втопає в заростях поплутаного волосся й жмутах ганчір’я, отже, визначити, де закінчується зачіска й починається власне костюм, неможливо. «Природний спосіб життя» у його ідеальному втіленні. Підсумок праці й прагнень.

Незважаючи на нікудишній настрій, я старанно скорчив посмішку й промовив, звертаючись до того, що стояв ближче:

— Сталося маленьке непорозуміння — я інопланетянин і наділений правом недоторканності. Якщо ви маєте велику потребу в нашому продовольстві, візьміть.

Те, що у відповідь вимовило «дитя природи» на капарському діалекті, пролунало досить недвозначно й без перекладу.

Нехай мені вибачать знавці космічної дипломатії — я відповів так само недвозначно (щоправда, трохи пошкодив руку). А далі все в тумані: якісь кульбіти — то одна фізіономія промайне поряд, то інша, — та біль у розбитих кулаках. Хтось лупцював мене, когось лупцював я — такі контакти чомусь замовчували викладачі стислого курсу космопсихології. Анахронізм. Виняток.

Коли я став потроху звертати увагу на навколишнє, з’ясувалося: ми з Кралем щодуху втікаємо. Плантатор чомусь накульгує, хоча, слово честі, я не пам’ятаю, хто прислужився і йому. Як вдалося вирватись і чому розбишаки не добили нас там-таки, біля поваленого дерева? Хіба тепер не байдуже? Як усе це остогидло!

Краль вчепився в плече — боїться відстати. Справи кепські. Треба терміново повертатися на плантацію, поки нами не зацікавився який-небудь голодний уль, чи не наздогнали аматори вільного полювання.

У тихому бурчанні Краля зненацька вловлюю якийсь зміст: