Розділ «Рейс поза розкладом»

«Ти ще невдоволений?» — дивувався мій внутрішній голос: «Сидиш собі під кріслом — і сиди! Тут значно веселіше, ніж у конторі „спокійних“. Якщо Краль тебе досі терпить, виходить, має на те вагомі причини, з якими не завадило б і тобі ознайомитись…»

Власник абаалевої плантації поставив мобіль перед будинком мерії в затінку розлогого дерева. Блідо-зелений стовбур представника капарської флори був утиканий рідкими, але чималенькими шпичаками, а на верхівці красувалася величезна плямиста куля.

У щілину між сидіннями Ватіш бачив тільки клаптик кулі, тому не відразу зрозумів, що це всього-на-всього гігантське суцвіття. Розгойдуючись на вітрі, дивне дерево скидало пелюстки на прозорий дах кабіни. Пелюстки ковзали й розповзалися, мов живі. Далеко вгорі панувало недосяжне небо. Небо в сузір’ї пелюсток. Химерне видовище.

Даруа спіймав себе на мимовільному зітханні й розгнівався — тільки ридань і бракує зараз: «Ах, мій космосе! Ах, любі мої транспортники!» Зронити сльозу з приводу того, що аж надто недобрий дядечко не пускає бідного пілота на рідну консервну банку, іменовану «Таланом»? Ай-ай-ай, дядечку, час терміново перевиховуватись! Забіякам на солодощі годі й сподіватися…

Вереск розірвав тишу, проникаючи навіть крізь герметичні оболонки мобіля. Дар здригнувся і вдарився головою об металеву планку — якась жива істота виливала біль і розпач у шаленому крикові, який рвав душу.

Ватіш завовтузився, знову вдарився об планку, сяк-так видлубався з укриття й обережно визирнув…

За два кроки від машини, біля стовбура дерева стояли двоє дітлахів років восьми й дванадцяти. Їхні спини закривали від Даруа частину стовбура, але схоже було, що дітвора чіпляє на дерево пищик — молодший раз у раз смикав за якусь мотузку й сміявся, коли знову чув пронизливий вереск.

«Знайшли місце для ігор, — подумав Дар і опустив ключ. — Нерви час лікувати, незабаром почну непритомніти від дитячого сміху…»

Але тут із дверей мерії вискочив «спокійний», і Дар квапливо пригнувся, хоча страж порядку навіть не глянув у бік машини. Він вділив кожному шибеникові по ляпасу й відіпхнув їх від стовбура. Цієї миті Ватіш розгледів «пищик».

На шпичаку висіло, смикаючи лапками, маленьке сіре звірятко з довгим хвостом і вже не верещало, а тільки безгучно роззявляло пащу.

«Спокійний» за хвіст зірвав звіря зі шпичака, спіймав за комір старшого хлопчиська й почав хльостати його по обличчю цим дивовижним батогом. Час від часу тикаючи звислим звірям у бік мерії, «спокійний» щось повторював злочинцеві, який невтішно ридав. Молодший стояв поруч і теж рюмсав, розтираючи сльози по замурзаному обличчю.

Нарешті страж спокою припинив екзекуцію, встромив хлопчиськові в руки мертве звіря, повернув до себе спиною і дав добрячого стусана. Хлопчисько відлетів убік і кинувся був навтьоки, але, коли вже відбіг на безпечну відстань, зупинився й пожбурив звірям у свого кривдника. «Спокійний» смикнувся, але хлопчисько вже зник за рогом сусіднього будинку, тож подальше його переслідування було марною справою. Здоровань сплюнув, відфутболив ногою сіру грудку й пішов.

Малий ще постояв трохи, заливаючись слізьми, потім підібрав скалічене тільце, крутнув за хвіст, ще раз подивився на спорожнілий шпичак і поплентався в тому напрямку, в якому зник старший.

Даруа опустився на дно кабіни й перевів подих.

— Шанованому зібранню працювати перешкодили, — сказав він сам собі. — Однак, бачу, веселе в них тут життя, — і ще раз зважив на долоні ключ.

Як я й побоювався, про гарні дороги тут доводиться тільки мріяти. Вузький, непросохлий після недавнього дощу шлях немилосердно петляв — то дерся вгору, то кидався під схил, і колеса відчайдушно буксували.

Водій навпереміну то тихенько попискував, то завивав черевним голосом, а в найвідповідальніших місцях переходив на тривожне кудкудакання. Краль пошепки лаявся, але дублюючу систему не відмикав.

За весь час ми не обмінялися й кількома словами — Краль був цілковито поглинутий дорогою, я ж ввіткнувся в рекламний проспект, який знайшов під сидінням. Цей «дорогоцінний» документ містив і незначну кількість корисних відомостей, наприклад, стислу історію заселення Капариди. З’ясувалося, що столиця не випадково зводилася саме в тутешніх місцях. Як у давні часи люди селилися на перехрестях доріг морських, річкових і сухопутних, так і Капарида почалася з плоскогір’я Шанро — з космодрому.

Старанно простудіював я біографії засновників поселення і не знайшов жодного слова про соціальну систему суспільства капарів. Докладно висвітлювалася боротьба з труднощами в перший період життя на планеті, проголошувався принцип «максимального єднання з природою», виспівувалися дифірамби «простій і природній праці» у сільському господарстві як «єдиному надійному способові досягнення людиною небувалих висот розвитку».

Те, що столиця — єдине місто на планеті, це я зрозумів. Що люди освоїли незначну частку капарської території і навряд чи тисячну частку природних багатств — теж незаперечний факт. Але як вони використовують те, що подаровано їм Всесвітом? Чи не їм, а комусь іншому? Як сприйняли появу чужих лісові мешканці з гнучкими щупальцями над головою, чи не порушився баланс самої природи? Чи, може, не існує жодних проблем, і розум у лісах Капариди — тільки породження непомірної фантазії дівчиська з абаалевої плантації?