Розділ «Рейс поза розкладом»

— Ватіше, ти чуєш мене?

— Так.

— Ти служиш Патрулеві?

— Ні. Я транспортний пілот бази-маяка «Талан».

— Розпізнавальний код спостерігача Норина?

— Чотири сімки і знак сектора.

— Що тобі відомо про обставини загибелі спостерігача?

— Нічого.

—  Ілці?

— Вона зустрічалася зі свідками його вбивства.

— З ким?!

— З ондами.

«Вибовкати Ледоку все, що знав і чого не знав — це ще зуміти треба! Перевізник „Фрюн-Фрюка“! З власним язиком упоратися не можеш! Коли замість голови на плечах капустина, вдома треба сидіти, а не служити в транспортному флоті! Не зміг перехитрити якусь погану Стоногу, а ще пнешся кудись: про косморазвідку розмріявся! Косморозвідник капарських калюж!»

Нудно було дивитися на білий світ. Кирчику, твій людиноподібний друг нагромадив рекордну кількість дурниць, за сто років тепер не розгребти! Був би ти поруч, хоч би куснув вчасно…

«Говорити по ві-зв’язку не буду, нехай роблять, що хочуть».

Хоча Даруа Ватіш і був реалістом, але перспектива скінчити життя в капарській мишоловці довела його до стану підвищеної кусабельності. Він не раз пожалкував, що не має випромінювача під рукою. У крайньому разі й зуби Кира згодилися б.

До речі, щодо Кира. Бути собакою пілота Співдружності — це одне, а належати в’язневі — зовсім інше. Нікому не потрібні зайві докази.

Того ранку я саме був трохи не в гуморі: мріяв про спокій і тишу, а тут змушують стати ві-зіркою. Однак, навчений попереднім досвідом, я більше не силкувався сперечатися зі стоногами. Якщо комусь охота тягти мене до екранів ві-зв’язку, хай собі тягнуть! Одна мудра фраза, знайдена на хвилі захоплення стародавнім фольклором, звучала приблизно так: «Привести коня до ріки може одна людина, але й десять не змусять його пити». Звичайно, порівнювати Нело з людиною — це ображати людство, але нічого розумнішого все одно не спадало на думку.

Як не дивно, охоронець порядку цього разу поводився на диво коректно. Поки ми крокували коридорами, всаджувались у мобіль і висаджувалися з нього, приклад «хлопавки» застосовувався не більше двох разів, що викликало в мені почуття глибокої пошани до служби спокою.

Трохи бентежило єдине: невже в конторі служби спокою не знайшлося жодного екрана візв’язку, що довелося мчати до нього аж у мерію?