Розділ «Частина 5 Клятви»

— Довелося. Сонний порошок розпорошується за вітром, вкриваючи велику площу. Хотіли обсипати цих двох, а втрапили й на тебе, — мовила брюнетка з довгою косою, підійшла і присіла поруч зі Стожаром. Легенько торкнулась її щоки, зазирнула в очі: — Як ти почуваєшся? Ти була не при собі, коли вибігла з Павутиння. До смерті налякала Либідь.

Стожар залилась рум’янцем:

— Минуло, не переймайся.

— Я давно такого не бачив. Навіть вдихнувши сонного порошку, ти ще якийсь час намагався з ним боротись, — сказав раптом чоловік з бородою, дивлячись на Всевлада. Ледь нахилив голову набік і нагадав цим рухом хижачку-рись. — Напав…

— А я давно не бачив, аби хтось ловив дарвенхардську стрілу перед своїм оком, — мовив, криво всміхнувшись, Всевлад. Я відчула злість — то мене порошок одразу ж з ніг звалив, а його — ні?!

— Я ріс у Дикім краю. Ваша школа порівняно з моєю — початкова, — прорік зверхньо бородатий, чим викликав посмішки в своїх товаришів. Всевлад ледь пирхнув.

— Що двоє дарвенхардців забули за межею Циркути? — спитав білявий юнак.

Ні я, ні Всевлад відповідати не поспішали.

— Я можу їх розговорити, — промовила раптом дівчина в білому. Я поглянула на неї — і, трясця, таки відчула, що вона зможе це зробити. Було щось в ній… нелюдське. Таке, чого я ще не зустрічала.

Коли я дивилась на неї, нутро моє протестувало проти такої компанії.

— Не треба! — заперечила та, що була схожа на мене, як дві краплі води. — Ще ні, Златодаро.

Я думала, Златодара протестуватиме. (І що це за ім’я таке гарне у стервозної особи?) Але вона покірно схилила голову і трошки відступила.

— Як скажеш.

— Ти б і мене часом так слухалась, — мовив з усмішкою найстарший чоловік. Златодара смикнула підборіддя вгору.

— На відміну від тебе, Анна ніколи не наказує. Врахуй це…

— Тебе звуть Анна? — спитала я, перебиваючи Златодару. Стожар уважно поглянула на мене і кивнула.

— Мене — Ханна, — просто сказала я. Не те, щоб мені хотілося з ними говорити, але дівчина з обличчям, схожим на моє, була єдиним шансом на те, що ми зі Всевладом можемо лишитись живими.

Я не могла звільнитись. Вони повитягали всі мої ножі з рукавів і халяв, я це відчувала. І зв’язував мене, мабуть, найстарший — добротно, примотавши пальці один до одного, а руки — до тулуба. Мотузок не пошкодували.

— Ти ж розумієш, Ханно, що тільки завдяки вашій з Анною дивній схожості і тому, що ваші імена — насправді одне, просто в різних формах, — ви з напарником ще живі? — спитав бородатий.

— Я розумію те, що ви навіть не ризикнули напасти відкрито, використавши шахрайський порошок, — фиркнула я.