Розділ «Частина 1»

– Неодмінно, – Ярослав ще раз посміхнувся і простягнув руку для прощання, – за співчуття такої красуні жодна плата не може бути великою. До побачення.

Розділ 2

Федько мало не пританцьовував від нетерплячки неподалік відкритих навстіж дверей автобуса. Коли Ярослав з'явився на сходах, він кинувся до нього, викликаючи підозрілі погляди кількох польських прикордонників, які стояли неподалік.

– Ну, нарешті! – видихнув, майже схлипнув Федько. – Я очікую на тебе мало не від ранку!

Ярослав потиснув тендітну, схожу на дівочу руку колеги і насторожився. Натура справжнього холерика робила Федька Нестеренка нервовим навіть у час, коли для цього не було жодних причин, але зараз він виглядав не просто знервованим. У його вигляді було те нетерпіння, яке з'являлося зазвичай перед великою і складною роботою.

– Тобі було добре відомо, коли я прибуваю, – Ярослав протягнув паспорт, – так розумію, ти про все домовився і все влаштував.

– Що б ти без мене робив, – Федько вдавано зітхнув і змахнув рукою, – ми пройдемо без черги, давай за мною!

Федько Несторенко не був надто вправним у бійці, він панічно боявся зброї і зовсім не вмів стріляти. А за наявності вільного часу міг годинами просиджувати за комп'ютерними іграми, даючи фору прищавому дев'ятикласнику. Але Ярослав чітко знав: без цього кумедного холерика, схожого на лелеку, що надягнув на себе костюм, йому було б значно важче вести свій бізнес. І навіть не тільки тому, що Федько був ходячою енциклопедією всіх можливих законів і кодексів України, Росії й Польщі (хоча такого блискучого юриста мріяла б бачити у своєму штаті фірма зі значно більшим впливом, аніж приватний підприємець Савицький Я. П.), а ще й тому, що був у Федька Несторенка один неймовірний дар – уміння домовлятися з людьми, котрим волею долі було покладено затримувати Ярослава тенетами бюрократичної павутини.

– Нам справді потрібно поспішити! – крикнув Несторенко і розчинився у скляній призмі прикордонного поста.

Все пройшло, як і очікував Ярослав, швидко і без затримок. Польський митник, схожий на картинку з плаката, ту, що демонструє солдатам зразок установленого статутом однострою, швидко переглянув паспорт, кинув прискіпливий погляд на Ярослава, після чого завченим рухом ударив печатку. За кілька хвилин ту саму процедуру повторив одягнений у розхристаний бушлат службовець на українському боці кордону. Коли вийшли на вулицю, ступаючи вже українською землею, Федько недбало кинув Ярославу ключі від авто.

– Ну, тепер я вже на сто відсотків зрозумів, що ми поспішаємо, – зважив Ярослав на долоні в'язку з невеличкою подушечкою електронного ключа. – Якщо «цьому шумахеру навіженому» доручено сісти за кермо твого нового «Ланоса», значить, трапилося щось неординарне.

– Так, Ярику! – Федько майже бігцем подався до правих дверей сріблястого легковика, котрий завмер поряд із кількома могутніми ваговозами на великому паркувальному майданчику. Нетерпляче схопився за ручку. – У неї літак за три години, і вона, я вважаю, зовсім не в тому стані, щоб довго очікувати.

Ярослав стиснув пальцями брелок. Автомобіль, двічі бадьоро відгукнувшись дзвінким співом, підморгнув помаранчевими вогнями, і Федько плигнув у салон. Слідом, неспішно закинувши валізу на заднє сидіння, скочив за кермо Ярослав. За хвилину легковик зірвався з місця, підкотився до виїзду на магістраль і, на мить принишкнувши, пискнув шинами, змушуючи Нестеренка притиснутися до спинки сидіння й болісно зморщити пику. Ярослав, швидко перемикаючи швидкості, розігнав авто до сотні кілометрів на годину, ледь відхилив бічне скло, припалив цигарку і лише після цього подивився на помічника.

– А тепер давай усе по черзі. У кого літак і чим я завдячую такому нетерпінню?

Федько з острахом поглянув на запалену цигарку в руках Ярослава, потім – на оббивку сидіння. Але швидко опанував себе.

– Її звуть Барбара Красовська.

– Гарне ім'я.

– Вона полячка, з Варшави…

– Справді полячка? – Ярослав примружився. – Я вже подумав, що з Аргентини.

– Мені продовжувати? – Федько нервово забарабанив пальцями по пластику «торпеди».