Розділ «Вибрані твори»

— Бачу в ваших словах суперечність. Пігмеї не можуть творити величних поем.

Плавка течія перетнулась. Господареві вії непокійно тріпнулись, а брезька рука взяла поправляти вишивану подушку, що ненароком лягла на канапі якось криво, розладжуючи заведений доброю господинею хатній порядок.

Вона прийшла на допомогу, наївно підкреслюючи мою лайливу думку:

— А ви знаєте, він уже багатенько написав про Кавказ. І так гарно виходить. Подеклямуй гостеві, котику!

Її постать, уся складена з м'яких півкуль, завжди нагадувала мені нерозв'язне завдання квадратури круга, і це викликало невгамовну, безсилу злість: отаке просте, коловидне — і от не спрямуєш його, не переробиш. Обів'ється навколо м'яким звивом — і не знайдеш кутка розчепити. Навіть до господаря легкий немов жаль ворухнувсь: запхала в подушки доля, бавовною заклала вуха — і сам, як бавовна, цей котик...

— Ні, ні, не ворушись, кицю! Я сама твої вірші дістану, — воркує господиня й нечутними кроками пливе через кімнату до чистенького бюрка в кутку.

Жах перед неминучою декламацією змушує мої очі безпорадно блукати навкруги, шукаючи рятунку. Кляті господинині ноги простують до бюрка упевненими, але напрочуд м'якими кроками. Мій зір падає безсило на ці котячі ноги і бачить на них м'якошкірі кавказькі чув'яки.

— Ах, це ті самі чув'яки? — раптом переможно вигукую я і обертаюсь напружено до господаря.

— Так, так, — задріботів переполошено він, прикладаючи пучку до пухлявих уст, — я вам, здається, вже казав: ці чув'яки я привіз дружині з Кавказу. Це чудове, вигідне місцеве взуття... Купив у гірському аулі...

— Щось подібного ви говорили, — ухиляюсь від ясного підтвердження і милуюся з його загубленого самовдоволення, з принижено-благального вигляду сполошених, мигливих очей. Його біляста, брезька рука сіпає галстучок, ніби він давить гладку шию, і шовковий метелик скошує свої акуратно випрасувані крильця. Це остаточно задовольняє мене, і я милосердо дивлюся на кавказькі чув'яки, що їх хвальковито виставляє господиня перед мої очі, воднораз кокетуючи гладенькими литками в тугих стрільчастих панчохах.

— Дивіться, яка елегантність!

— О, на ваших ніжках усе елегантно! — випалюю урочисто міщанський комплімент і додаю в тім же дусі. — Ніяка кавказька краса не могла примусити вашого чоловіка забути про вас — і от витвір величного Кавказу у вас під ногами, ви топчете його.

Господар знов непокійно засовавсь на канапі, намагаючись збагнути, скільки іронії заховано в моїй тираді, — але задоволена посмішка півкулястої дружини заспокоює його.

— Так, він був такий милий, що не забув привезти мені цей жаданий подарунок.

Злорадість — ах, яке це насолодне почуття! Воно танцювало в мені побіденного танку весь вечір, і тільки за його допомогою я міг піти на нелюдські тортури й вислухати уважно й серйозно цілий оберемок віршів кавказького мандрівника. Воно фокстротило в мені й тоді, як вертав я додому й згадував підлесливі підморгування господаря, його розгубленість, переполох. Увесь бо вечір він хитавсь між жахом невідворітної небезпеки й радощами оминення її, костричивсь від найменших натяків, холов, полотнів і знов розпливавсь у квашене тісто, рожевів і блищав самовдоволенням. А все через пару чув'яків... М'яку, тонкошкіру, як і це подружжя, пару чув'яків.

Не думайте, що секрет їх складний і в ньому сіль цього оповідання. Я не хотів би, щоб у ньому взагалі була будь-яка сіль. Просто я не люблю самовдоволених людей, і мені здається, що їм нічого робити на землі, а до того я... я ніколи не був на Кавказі. Може, так невміло злощуся... В усякому разі було так.

Одного погожого ранку, коли так хочеться спати після цілонічної редакторської праці, в двері моєї одинокої кімнати хтось настирливо, нахабно загрюкав, — одного погожого ранку, коли так хочеться спати...

— Оце просто з Кавказу — й до вас. Дозвольте на якихось півгодини речі лишити. Не одягайтесь, будь ласка, зараз я щезну. Спіть, мій дорогий, спокійно! Спіть!

І справді: небавом він щез, цей гладенький чоловічок з шовковим метеликом на шиї. Та за який час знов тарабанив (спіть, бач, спокійно!), потім, сопучи, одмикав новеньку валізку, совав туди загорнену в бузкову шумку обгортку якусь покупку і солоденьким голосочком співав — виправдовувавсь.

— Забув, знаєте, жінці чув'яки на Кавказі купити: так же просила. Згадав аж по дорозі назад. От і бігав тут на базар. Тепер і додому можна. Прощавайте. Заходьте. Оповім багато цікавого.