— Бач: і ці женуть звідси. Треба таки їхати з України геть. Тут спокою не буде. І чого це я тут осів?
Повернув назад до заводу, а в вухах ще довго лящали хлоп'ячі голоси:
Ой, Сисою, ой, Сисою,
Котись звідси ковбасою!
Приспішував кроки, наче дійсно втікав. Приглушував сум і намагавсь ізгадати поточні заводські справи.
— Ач, загуляв, мов паничик якийсь. А в конторі, мабуть, селяни на гроші чекають. Треба ордери підписувати...
І справді — коло контори стояв чималий гурт підвідників: хто з учора лишивсь, хто вже й сьогодні приставив новий транспорт м'яти.
Звична картина ввела Сисоя в буденну колію. Зайшов у свій «кабінет» — маленьку клітинку поряд канцелярії — і сів розбирати папери. Двері рипіли й пускали по одному то когось із службовців радгоспу, то селянина-плянтатора умовитись про приставку м'яти, одержати гроші за сировину. Години летіли розмірено, як хвилі на морі, як дзигареве вагадло[254]. Неспокій і сум покинули Сисоя, і він захопивсь звичною працею, іноді лише позираючи в вікно, звідки видно було заводський корпус: мерщій-бо кінчити тут, піти подивитись туди, де шум машини, де гомін, де Настя...
Раптом — перед очима бараняча шапка. Щільно причиняє двері й стає перед Сисоєм високий, грізний. Єдине око пронизувато вп'ялося в Сисоєве обличчя, лихе, насмішкувате.
— Пізнаєш? Я пізнав, дарма, що бороду завів. Бородою злочин не вкриєш.
— Чого... чого тобі треба?
— Чого треба? Грошей щоб давав, пенсію, значить, на інваліда. Око мені хто виколов?
Нічний сон метелицею звихривсь. Примара — вже не примара. Ось де жива людина стоїть, людина-звір, і гострими лазурями рве його, вертає назад усе те, що, здавалось, загинуло, забулось без сліду. Марнуються довгі роки невсипущої праці, гіркої покути...
— Комуністом задєлався, комісаром? А ти тиняйсь, мов пес безпритульний, в ріт тобі свинячий хвіст! Давай двадцятку на задаток.
Бараняча шапка наближається до столу й спирається на нього когтистими п'ястуками. На Сисоя тхне кислим смородом перегорілого самогону. На жовтій опуклості ока руда мережка налитих кров'ю жилок. І несила одвести зору від цього ока — хіба для того, щоб угледіти побіч запалу синювату яму другого.
...Приссеться ненажерним смоком. Виссе всю душу. Отруїть. Зведе. Напоїть повсякденним жахом. Змусить благати навколішках, цілувати мерзенні руки...
— Чого ж мовчиш? Гетьманське військо згадуєш? Якже — разом служили, може, хто цього й не знає...
...Так, ніхто не знає і не може знати, як колись двадцятилітній юнак у вирі подій попав до цієї зграї, як намагавсь вихопитися з неї, як складним шляхом — чи перекажеш його? — збагнув, на чиєму боці має він бути, і намислив свій плян. І от знов ця примара перед очима нагадує старе, топче без жалю все життя, всі надії і мрії...
Як врятуватись? І чи може бути рятунок?
Думка іноді безсило борсається, мов риба в ятері, не знаходячи виходу, — іноді беззвучно прорізає незнаність сліпучою блискавкою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вибрані твори» автора Пилипенко С.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вибрані твори“ на сторінці 144. Приємного читання.