Розділ «Вибрані твори»

Прозорливість ревнощів напутила мене зразу на редакцію. Адже Карно Макарович ніколи мені за Вас не згадував, та й Ви недовго там служите.

Кароліно Петрівно! Ви ж молода й гарна. Навіщо Вам любов такого миршавого, непоказного чоловіка? Він не дасть Вам тої насолоди, що Ви її шукаєте. Я бачила Вашу тонку сукню, Ваші прозорі рожеві панчішки, Ваші лякерки[120]. Ви хочете подобатись. Ви шукаєте любови. Але чи така любов Вас задоволить? Один-два дні — і Ви її зречетесь. Ви покинете його, а він, — він ще до того покине нас. Щезне й той сурогат сумирного життя, що ми маємо. Щезне міраж приязні, кохання.

Я ж його кохаю, чуєте? Кохаю до самозабуття, до нестями, чому свідки мої діти, мої бідні діти. Коли чомусь пів на п'яту ще не чути його кроків на нашому глухому завулку, я не можу всидіти й вибігаю за ворота виглядати мого Карпа. Єдина втіха в моєму житті, коли він мене приласкає. Хто ж бо ще мене може приласкати — слухайте ви, молода й гарна жінко — мене з моїм зів'ялим тілом, з натруженими руками, з потертим, рябуватим обличчям? Він був мій перший і є останній.

Ви не маєте права в мене його забирати. Ах, ви й так уже наполовину його забрали в ту саму хвилину, коли він мене обдурив, коли він так у вічі збрехав. Як удар грому, це було на мене, і як після удару грому буває тиша, так я заніміла і нічого не могла вимовити. Вам перекажу, як це було.

Коли молодші діти вже сплять, а старшенькі ще граються й нишпорять по наших двох кімнатах і кухні, чоловік сідає і пише. Там у вас в редакції надто шумно, щоб можна було спокійно працювати, а грошей нам треба й треба... Ви ж цього не знаєте, у Вас нема дітей... І я кажу дітям:

— Тихше, любі мої, тато занімається!

Ми всі ходимо на шпиньках, щоб не заважати. Ми знаємо, що він працює для нас, що його спина горбиться від турбот про нашу їжу, вбрання, кватиру, дрова. Нашвидку я втишую дітей і укладаю їх спати, а сама сідаю порпатися в їхній білизні. Все, що я дозволяю собі, це тихо підійти до чоловіка, обняти його за похилені над столом плечі й ніжно поцілувати в скроню:

— Працюй, мій любий, мій рідний Карпику!

Так я зробила і в той злосливий вечір. Чи ж можете Ви уявити мій жах, мій холодний жах, коли через чоловікове плече я побачила клаптик почтового паперу і на ньому там-сям схопила окремі рядки:

„Кароліно Петрівно, зробіть мене щасливим!.. Я Вас люблю... підемо разом у кіно...“

В мене серце спинилося й ноги похололи. Я не могла одірвати очей від цих жахливих слів. Все життя зруйноване. Десять років нужденних змарновані навіки. Мої діти — сироти. В моїх дітей нема батька. В мене нема вже чоловіка.

А він, зляканий несподіванкою, прикрив листок тремтливою рукою й винувато шепотів:

— Це я почав таке оповідання. Бачиш, тепер ніхто не пише любовних оповідань. Пролетарські письменники вважають, що це їм не личить, — ніби пролетарі не люблять! А читачі вже виголодніли на любовні пригоди в літературі. Ось мені редакція замовила на недільний додаток... Спробую...

Наївна, нашвидку вигадана брехня. Мій чоловік — і оповідання з любовними пригодами! Я одійшла мовчки, я не спала всю піч, а вранці дізналась, що Ви — причина цієї брехні, причина мого нещастя.

І ось пишу, заклинаю: не губіть мене. У Вас теж колись буде чоловік, будуть діти. Подумайте, розважте, зійдіть з мого шляху. Інакше я за себе не ручуся. Я накою лиха й собі і Вам. Я — жінка, я — мати. Ви знаєте, як захищає кішка своїх котенят? Ви знаєте, як квочка кидається на собаку? Ви будете собакою, коли зачепите мій тихий куток. Ви вже зачепили його, я вас ненавиджу. Бійтесь мене, тікайте від мене, тікайте від мого чоловіка. Чуєш, паскудо! Іди геть, бо я caмa себе боюся...»

Редакторові очі миттю перебігли нервові жіночі рядки.

— Хм... Розділ другий «Любовних пригод», на мою думку, сильніший від першого, а третій обіцяє бути навіть драматичним... Що ж його робити, Кароліно Петрівно?

— Надрукуйте йому цей перший розділ, — твердо мовила машиністка.

— Та-ак... Добре серце принцеси зглянулося над долею безталанних сиріт. Похвально! — Але ж газета ризикує обдурити читачів і не дати їм кінця «Любовних пригод»?

— Я... я піду з ним у кіно, — тихо проказала Кароліна Петрівна, — а рукавички звелю повернути мені.