Розділ «Вибрані твори»

— Оце наскочила! І відмовитися не встиг. Пропала стаття! А втім, — однаково десь би занарядили. Все'дно не одкрутишся... Треба, мабуть, допомогти...

І сів був писати. Та якось не витанцьовувалось. В очах миготіла кругленька жіноча фігурка з жвавими рухами, з наказливим голоском:

— «Зробіть гарну доповідь!» Бач, яка прудка — не абияку, а ще й гарну... І ніс бараболькою. Мабуть, із села: торохтить по-українському, як горох із мішка сипле. Так таки гарну доповідь?

Глянув ще раз на рукопис — і відіклав набік. Зажде. Треба справді подумати, як доповідь скомпонувати, щоб не трафаретно вийшло, щоб краще підійти до робітниць, до жіночого серця.

Уже звечоріло, як Олесь ізнов почув той самий короткий, енергійний стук у двері.

— Готові? Їдьмо! О, це гаразд! — побачила на столі «Кобзаря» з закладинками на потрібних задля цитування місцях, — краще за самого Тараса ніхто про нього не скаже. Правда, якби він тепер жив — у більшовики пошився б? Панів би лупцював — аж гуло! І що вже він їх ненавидів! А дітей любив...

Дівчина на хвильку наче спотикнулась, по обличчю перебігла легка хмарка, та за мить вона торохтіла невгамовно знов, уже на візнику, що флегматично хльоскав розбиту на всі чотири шкапину.

— Ви з якої губерні? Полтавець? Простою мовою говоритимете? У нас, знаєте, окрім «Катерини» та «Наймички», найбільші грамотії нічогісінько українського не читали. Ще «Заповіт» дехто вміє співати. Навчила. А ви співаєте? Полтавці всі співучі. Треба було б ще драмгурток змайструвати, та хіба тепер до вистав? Вся думка — виробництво налагодити. Дядьки вже нам зовсім віри не ймуть. Сіють свій «самотрест» — не треба, кажуть, вашої мархотки. Такий запридух, що овва!.. Овва, — мало язика не втяла на тім вибою! Легше вези, ти, машталіре безокий! Ще з доповідача душу витрусимо на цім бруці гемонськім[90]... Та поганяй-бо мерщій! Вже нерано.

— То ж як: чи поганяти мерщій, чи легше везти? — насмішкувато візник. — Бачите — он місток злодійський. Обережно треба.

Олесь не бував у цій частині міста. Темними мурами тяглися обабіч незнайомі будівлі, довгі паркани. Жадного ліхтаря. Одинокі постаті запізнілих прохожих. Кроки лунко цокотять у морозному повітрі. Здаля неясно бовваніють контури моста через невеличку річку. За нею чорніють низькі перії[91] передмістя. Воно наче приклякло до землі, причаїлось і насторожено ловить тривожні нічні звуки.

— Еге ж лячно? У нас тут, як споночіє, і не виходь. Під цим от містком, бува, ракли[92] чатують. Знаєте: «Дядю, дай субу»? Не знаєте? А ще статті пише! Це так: іде хтось у шубі, а назустріч хлопченя і скиглить: «Дядю, дай субу, бо холодно». — «Пішов, каже, геть!» А хлопчик за рукав: «Та, дядю, дай субу, дя-адю!» — «Та відчепись, паценя!» — «Дя-адю, су-убу... Ой, не бийтесь!» А з-під містка здоровенне раклище суне та до прохожого: «Ти чого дитину зобіджаєш? Сказано — дай шубу! Ану, витряхайсь!» І витряхає... Такий це місток. Ой же й врем'ячко! Коли ми його перебудемо?.. Та чого ви мовчите? От собі оратора винайшла!..

— Та коли б я що сказав? Кажіть ви краще: у вас велика фабрика? Добре працюєте?

— Де там велика! Розбіглися мало не всі. Хто бубликами на базарі торгує, хто по селах барахло на харчі міняє. Яка тепер праця, самі знаєте. На тиждень якихось вісімсот «косих» заробиш, а фунт[93] хліба двісті п'ятдесят коштує. От і маєш на три фунти з гачком за получку, — по половинці тобто на день: їж, не трісни, співай пісні. Ой, тяжко робітництву, а ще погань усяка очі коле, агакає: «ага, краще за царя було, ага!» От вам і політграмота, і що вже я з нею намучилась... А в гуртку у мене аж двадцятеро. Тільки книжок обмаль. У вас, напевно, є зайві? Я завтра заїду, заберу. От братва зрадіє! А Бебель[94] у вас є? Давно хочу Бебеля прочитати, а то всі про нього кажуть, а я ні бебеля не тямлю[95], що воно за один... Та чого ви мовчите? От іще неговіркий. Як же ви доповідатимете, як із вас слова не витягнеш?.. О, стривайте, небавом приїдемо. Он за тим заворотом і наша махорочна.

Над мурованою брамою коливався великий ліхтар, і в його жовтявому світлі полоскалися два злинялі червоні прапори. За брамою чорна паща фабричного двору.

— Тепер цією стежкою до головного корпусу. Та не туди, там калюжа! Поволі, товаришу, тут сходи. Лічіть десять ступенів. От іще хазяї в нас, хоч би яку скипку засвітили! І на свято не дивляться. Сюди, ручправо. Не роздягайтесь, у нас холодно. Хотіли були парове відремонтувати, та ж вугілля — самі знаєте — і для залізниці бракує. Ой врем'ячко!

Кімната фабрзавкому. Прості столи, прості нефарбовані лави. На стіні Ленін мружить око і плякат про вошу і соціялізм[96]. Га, тепер, може, декому й смішно, а знали б, що тая воша лиха наробила! Перемогти її — неабияка революційна подія... Під вошею сірі шинелі фабрзавкомівців, скілька жінок. Гомонять голосно. Радісно дівчину вітають з давно очікуваним гостем. Як бджоли у вулику матку обліпили. А вона до них, ані на мить не вгаваючи:

— Ось вам доповідача привезла. А музики вже всі прийшли? Чому це води для промовця не наготовили? Ви ж воду п'єте, як говорите? Ні? Ну, то й гаразд, а то це якось по-панському, з тою водою, та й карафки в нас немає. Не цебро ж на трибуну перти? Покуштуєте нашої махорочки? Хлопці, частуйте! Та що ви стовбичите, як цар-колокол у Москві?

— Ну і ви ж цар-пушка, я вам скажу, — не витримав Олесь.

— От і не влучили, бо вона не стріляє... Що, проковтнули?.. Ну, ходім на трибуну. Дівчата, гасіть світло, щоб дурно не витрачати. А на сцені запаліть. Так. Завісу! Виходьте. От іще неповороткий! І де я такого взяла на свою голову?

Трибуна — не трибуна: довгі столи один до одного зсунуті. Замість лав на табуретках дошки під людською вагою вгинаються.