Розділ «Ростислав Мельників Щкіц до портрета Сергія Пилипенка»

Рік «великого перелому» 1929 став справді переломним у житті української нації — початком великої катастрофи, що вивершилася репресіями й терором. Офіційна ж пропаганда в радянський час прагнула ці чорні сторінки нашої історії подати в мажорній тональності: «Щодо важливості і складності завдань, новизни і глибини соціально-економічних процесів, темпів і масштабів соціалістичного будівництва, це був один з найважчих періодів у діяльності партії. Щодо сміливості задумів і творчого розв'язання практичних питань соціалістичного будівництва, гігантського розмаху політичної і організаційної діяльності партії, багатства форм і методів її роботи, високої активності й нечуваної самовідданості трудящих мас у будівництві соціалізму це був справді героїчний період в історії партії і радянського народу»[61].

Обігруючи ідеологічну фразеологію, Григорій Костюк доволі влучно означив цей час як «період героїчних терпінь»: «період поразок, відступів і останніх спроб знайти місце для нового старту на конвенціональних шляхах [...]. Безвихіддя і трагічний фінал»[62]. Означення однаковою мірою стосується як Миколи Хвильового, так і Сергія Пилипенка, зрештою — більшості провідних письменників цієї доби, та і всієї української нації.

Проголошений курс на форсовану індустріалізацію промисловості й колективізацію сільського господарства передбачав подвійну мету: промислове піднесення та знищення соціальної бази для ворожих пролетарській ідеології проявів (зокрема дрібних і середніх власників). А щоби попередити формування ймовірної і політичної, і національно-сепаратистської опозиції (яка могла зіпертися саме на цих власників, адже лишень за 1928 р. було зафіксовано близько 150 селянських повстань), Державне політуправління розгорнуло активну роботу з обліку й виявлення всіх, хто належав до інших партій (наприклад, соціалістів-революціонерів), комуністичних фракцій (троцькістів), брав участь у громадянській війні на боці інших військових формувань тощо, а також тих, хто припустився ухилів від генеральної лінії партії, з подальшою їх ізоляцією та знищенням.

Особливу ж увагу було звернено саме на нашу республіку, з огляду на її геополітичне й економічне значення. «На погляд Сталіна, Україна містила в собі цілу низку небезпек для його монолітної влади: а) країна поділена на дві частини, розчленована поміж двома державами, таким чином мала місце постійна загроза іноземного втручання; б) мова і культура поставали непереборним бастіоном; в) український націоналізм був сильним, навіть серед членів Комуністичної партії; г) селянство, як ядро нації, було багатим, а сільське господарство продуктивним; ґ) також очевидною була різниця між російським пролетаріатом та українським селянством»[63]. І, як слушно зауважує Леонід Максименков, саме ці питання й відчитуються сьогодні в дослівній (не редагованій) стенограмі зустрічі Й. Сталіна з делегацією українських письменників, що відбулася в рамках «Тижня української літератури» в Москві 12 лютого 1929 р. Утім, відзначає дослідник, «ще навряд чи хто на цій аудієнції здатен був встановити зв'язок поміж його квазідекартівськими відступами та майбутнім геноцидом»[64].

Режиму Сталіна було вкрай необхідно соціально уніфікувати та денаціоналізувати населення України. Літературі ж відводилася роль ідеологічного забезпечення цих процесів — формування єдиного культурного простору: інтернаціонального, соціалістичного за змістом і національного за формою, — і на цьому Сталін наголошував у бесіді з письменниками[65].

Водночас диктатор мав можливість переконатися в підкреслено проукраїнських позиціях своїх співрозмовників, котрі до того ж представляли майже весь спектр українського літпроцесу — про що красномовно свідчать зокрема імена Миколи Хвильового, Івана Микитенка, Івана Кулика, Андрія Хвилі та, звичайно ж, Сергія Пилипенка. Літератори порушували питання про включення до складу України її етнографічних територій Курщини, Вороніжчини, Кубані[66], відстоювали єдність у мові Наддніпрянщини та Галичини[67], говорили про неприпустимість зверхнього ставлення до українців та української культури у відповідь на відзначення Сталіним п'єси М. Булгакова «Дні Турбіних»[68] тощо.

Цього було більш ніж достатньо, щоби зробити висновок: українські письменники — «національно агресивні» й «необхідність їх погамування — очевидна»[69]. Питання стояло лишень за тим — коли.

Наразі ж письменники ще отримували шанс ліквідувати помилки та намітити шляхи «до нової творчої праці» доби «реконструкції народного господарства»[70], врешті намагалися знайти саме своє місце «для нового старту на конвенціональних шляхах» (за означенням Г. Костюка[71]).

«Реконструктивна доба, рішучий наступ пролетаріяту на рештки буржуазних елементів, ліквідація глитайні як кляси на базі суцільної колективізації, потужне зростання сільського пролетаріяту оживлюють „Плуг“, змушують його на початку 1930 року ще раз перевірити свій склад, ще раз позбавитися 25 відсотків його — тих, хто не відповідав своїм настановленням, вимогам нової доби, хто відстав і розгубився»,— констатував Пилипенко 1931 р.[72]. А насамкінець, відповідно до партійних настанов, підсумовував: «Дальша уперта праця над опануванням діялектичного матеріялізму, єдиної методи, що її мусить запроваджувати в своїй творчості пролетарсько-колгоспний письменник, не відрізняючись у змаганні до цього від письменника пролетарського, дальше й глибше втягнений в безпосередню участь в соціалістичній перебудові — ось запорука успішного розвитку пролетарсько-колгоспної літератури шляхом наміченим від компартії — аж до докончого стирання меж між містом і селом, аж до злиття в єдину пролетарську сім'ю, як остаточну, ще, звичайно, неблизьку, мету всього руху»[73].

Ідеологічна риторика використовується в ролі захисної машкари, що дозволяла певним чином відвести удари ортодоксальної критики від членів «Плуга», а то й спробувати поставити її на місце (як-от у випадку зі Спиридоном Добровольським[74]), оскільки сам Пилипенко ставився до партійних настанов із певною долею скепсису та іронії, принаймні про це свідчать його твори цього періоду (приміром, «Висмоктав» та «„Безпрізвищний“»).

І це, ймовірно, стає однією з причин його поступового відходу від організаційних справ. За 1931 рік у журналі «Плуг» з'явилася лишень одна стаття за підписом відповідального редактора — «Що сталося з „Плугом“», 1932 р. на сторінках часопису вже друкуються звинувачення на адресу Пилипенка та його ближчого оточення в «правому опортунізмі»[75]. А незабаром, 4 травня 1932 р., ухвалою поширеного Секретаріату Всеукраїнської спілки пролетарсько-колгоспних письменників «Плуг» організацію було ліквідовано, з огляду на постанову ЦК ВКП (б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій».

Так завершувався харківський період у житті й творчості Сергія Пилипенка. Однак, попри все, він прагнув повноцінно працювати в кожній можливій ділянці суспільного життя України. У цей час виходять друком книги, головним чином — збірки оповідань та байок (включно з перекладами й переспівами): «Любовні пригоди. П'ять оповідань» (1929), «Під Черніговом. Три оповідання» (1929), «Батракові байки» (1930), «Дума про джуру» (1930; до цього жанру письменник звернувся вперше), «Кара. П'ять оповідань» (1930), «Коли батько плакав» (1930), «Діткам маленьким про Тараса Шевченка» (1930), «Острів Драйкройцен (3 військового щоденника 1916—1917)» (1930), «Висмоктав» (1931), «Під Черніговом. Чотири оповідання» (1929 та 1931), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933). Триває редакторська праця в Державному видавничому об'єднанні України. А особливе місце посідає робота в Інституті літератури ім. Т. Шевченка, який він на тоді офіційно очолив — фактично ж обов'язки директора Пилипенко виконував від часу заснування закладу 1926 р.

Про цю його діяльність у своїх спогадах Г. Костюк пише так: «Пилипенко не був дипломованим ученим, але, як директор наукової установи, зробив усе, що можна було в тих умовах. Він сам фактично підбирав кадри аспірантів, уважно приглядався до кожного обдарованого студента ІНО, до кожного, хто мав нахил до наукової праці. Його заходами та за підтримкою такого ентузіяста й енциклопедично-освіченого книгознавця, як проф. Павло Тиховський, Пилипенку вдалося створити значущу наукову бібліотеку й згромадити цінний архів. За його редакцією інститут видав статечні неперіодичні збірники „Архів“, де опубліковано багато й на сьогодні вартісних матеріялів і документів. Завдяки його старанню й ініціативі при інституті створено мистецьку галерію, де зосереджено цінні твори образотворчого мистецтва»[76]. Саме Інститут ім. Т. Шевченка став останнім місцем роботи Сергія Пилипенка.

Невдовзі його скерована на розвій національної культури й науки подвижницька праця була «належно поцінована» — як один із пунктів обвинувального висновку[77], що дало підстави для сталінських опричників винести письменникові вирок — «розстріляти»[78].

21 липня 1933 р. Сергія Пилипенка виключають із партії «за перекручення національної політики партії, ідеологічну нестійкість та примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів, як не більшовика»[79], звільняють з роботи[80], а за кілька місяців — 29 листопада 1933 р. — заарештовують[81].

Йому інкримінувалася участь у «контрреволюційній українській, диверсійно-повстанській та шпигунській організації», контрреволюційна робота «з формування повстанської периферії й шкідництво на ідеологічному фронті», а також «активна участь у підготовці терору» і входження «до керівництва організацією за літературною лінією»[82].

Уся літературна діяльність Сергія Пилипенка — і письменника, і організатора та керівника «Плуга», і редактора, і директора Інституту ім. Т. Шевченка — інтерпретувалася як контрреволюційна, «починаючи від випуску й протягування української шовіністичної літературної продукції й кінчаючи безпосереднім формуванням контрреволюційних кадрів з метою повстання»[83]. З іншого боку, ці звинувачення можна потрактувати і як найвище визнання його внеску в розвиток української культури, а відтак — і у становлення модерної української нації.

За короткий термін поміж двома останніми арештами Сергій Пилипенко сподвигся зробити стільки справ та реалізувати стільки задумів, що навряд чи кому вистачило б на це і десяток життів. Невтомний редактор масових часописів і багатопрофільних видавництв, незмінний голова Спілки селянських письменників «Плуг», директор академічної установи, журналіст та письменник залишив по собі неперебутній слід.

І не так кількісними параметрами вимірюється цей слід, як широтою того незбагненного вияву національного духу, що його зазвичай називаємо «червоним ренесансом», «розстріляним Відродженням». Ця яскрава й надхненна доба в історії України уможливилася — і то далеко не в останню чергу — завдяки діяльності Сергія Пилипенка, «папаші» (як його з любов'ю та пошаною називали вихованці й підопічні[84]).

Тож пропонуючи Вашій увазі цей шкіц до портрета письменника та вибрані твори, щиро сподіваємося, що змогли бодай частково передати багатогранність його таланту та велич постаті.