Розділ «ДИВНИЙ ВИПАДОК НА ОСТРОВІ БЛАЖЕННИХ»

— Дякую. Як ви розумієте, пане Дженроу, у мене було вдосталь часу для навчання.

— І він жодного разу не спробував утекти?

— Ні, інспекторе. Принаймні я про ці спроби нічого не знаю.

— А документи? Коли він потрапив до лікарні?

— Документи втрачені й відновленню не підлягають. Це був саме період переходу від паперів до повної комп’ютеризації. Тоді багато чого втрачалося через недбалість людей, які тільки-но почали освоювати нові технології, — («й оком не зморгнув, й інтонацією, здається, себе не видав. Молодець, Дженроу!»)

— Ви мені все розповіли, нічого не забули?

— Здається, все, інспекторе.

— Ну гаразд, — сказав Макферсон. — Тоді давайте-но ось що зробимо…

Звичайно, Дженроу розповів не все. Багато здалося б інспекторові зайвим чи неважливим, у найкращому разі — кумедним.

«— У вас поганий апетит, пане Ойсине, — (так сам себе називав Ельф).

— Бачте, я споживаю не лише фрукти, овочі й інші… матеріальні речі. Я… мені необхідно слухати музику чи дивитися на заходи сонця. Це теж, якоюсь мірою, їжа, навіть для людей, чи не так?»

У лікарні була картинна галерея — вважалося, споглядання шедеврів живопису позитивно впливає на стан пацієнтів. Ельф бував там найчастіше: сідав на м’яку лавочку, впивався поглядом в ту або іншу картину — і так міг провести годину, дві, п’ять. Буквально поїдав очима.

І з музикою теж саме: класику не просто слухав, а сприймав звуки, здавалося, всім тілом: витягався в струночку, трепетав, роздував ніздрі. Якщо ж чув сучасне поп-бренькання, поспішав зникнути й завжди кривився, як від сильного зубного болю.

Розкажи про це інспекторові — той лише зниже плечима: нормальна реакція людини зі смаком; а ви щось незвичайне в цьому вгледіли, пане Дженроу?

…Ще Ельф любив гуляти пустищами, але в цьому теж немає нічого дивного, еге ж? І в тому, що він частенько наспівував вигадливі мотиви, протяжно й тужливо, незрозумілою мовою. І в тому, що ніколи не хворів, навіть на нежить. І за ті двадцять років, які провів тут Дженроу, Ельф зовсім не постарів, але це вже взагалі смішно: коли постійно бачиш перед собою людину, вона змінюється непомітно.

Був, щоправда, випадок із бугаєм. Чорний бик з довгими, кривими рогами якимось дивом утік з ферми й пробрався на територію лікарні. Ельф саме був у дворі. Навколо шум, паніка, верещання сирени, гупають двері, лемент: «Та хто-не-будь, принесіть гвинтівку, щоб вас!..»; розпорота від горла до паху лежить біля воріт вівчарка — кинулася, дурна, бику навперейми, зупинити хотіла.

І — Ельф. Завмер посеред двору й усієї цієї метушні, на бика дивиться трохи відстороненим поглядом. Посміхається.

Дженроу як побачив це з вікна, так і вкляк: вівчарка — не пацієнт, за неї голову не знесуть. А от за Ельфа, тобто, пана Ойсина, можуть і під суд віддати. («Так, пане інспекторе, мелькнула була в голові така ось діловита думка, тільки ж про це знати вам абсолютно не обов’язково».)

І головне, вдіяти Дженроу нічого не встигав, він на третьому поверсі, Ельф з биком унизу, кричи — не кричи — а толку?! Он охоронець, який за «гвинтом» бігав, волає: «Відійди, дурню, ти ж мені стріляти заважаєш!» — і що? І нічого, стоїть пан Ойсин, як стояв, точнісінько так само либиться.

Ну що тут скажеш — псих.