Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВІЛЬНИЙ ВІД УСЬОГО»

— Не маю права! — кричу я зненацька навіть для мене самого.

Ніхто не чує, не відгукується, бо крик безмовний. Ще не прийшов час для справжнього крику. Але від того болить не менше.

Мій біль солоний, його присмак — на губах, мовби я прокусив сам собі руку. Я чую смак власної крові. І нічого не міняється від того, що я щирий, що мені треба позбутися самотності.

На вулиці стає вітряно. Вітер залазить під поли піджака, мовби шукає там прихистку. Час вертатися додому, бо я ще не знаю, кого хотів би бачити. Та якби знав, що змінилося б од того? «Зате я знаю, що тепер треба робити».

Ця думка наздоганяє вже на подвір'ї нашого будинку.

Я вертаюся на вулицю, йду до гастроному. Шукаю у кишенях. Знаходжу картку. Мені щастить. Номер я теж пригадую. Тремтячі пальці крутять диск, що обпалює холодом.

Катя відгукується майже відразу.

— Я слухаю. Хто це?.. Говоріть же…

Голос зовсім близько, та як він далеко, як даленіє цей голос. Я опускаю трубку на важіль. Програма реалізована. Мені вже немає чого робити. Нічого не пропадає даремно. Ось і цей вечір не пропав. Зрештою, я стомився від ходіння і чекання. Тепер, після дзвінка, втома стисла мене залізними лещатами, навалювалася, тиснула чимраз дужче і здавалося, що я не доберуся до будинку і до квартири.

Але я йшов і твердив собі, що маю ще когось побачити. Продовжував твердити, коли натужно переставляв ноги, підіймаючись сходинками на свій четвертий поверх.

Проте вдома я не міг спати, а взявся прибирати у квартирі. Прибираючи, я відчував, як росте потреба бачити квартиру ще чистішою, ніж була до цієї секунди. То була якась люта потреба чистоти, і я повиносив усі чашки з кімнати, розставив усі речі на свої місця й заходився завзято витирати пилюку з билець дивана, крісел, стола, шафи. Коли повитирав, узявся пилососити. Я вибирав пил до найменшої пилинки, аж доки сусіди не загрюкали по водогінному стояку. Тоді я спинився і зрозумів, що моя місія закінчена. Упала завіса вистави, у якій не було глядачів.

Я сів до столу, підпер щоку рукою. Було вже за північ. Подумав: чому втома зникла, ледь я дістався своєї квартири?

«Я маю ще когось побачити», — пригадалося мені. Відкинувши цю думку, спробу¬вав почитати. Але нічого не лізло до голови, рядки застрибали перед очима.

«Я маю когось побачити», — повторив я думку.

Я підійшов до вікна. Місто спало. Вікно в будинку навпроти також не світилося. Надії не лишилося. Постоявши трохи коло затемненого вікна, за яким був чорний нічний світ, я сів на підвіконня. Але швидко встав, бо зрозумів, що можу ось-ось видушити скло і випасти вниз. Та, щоб дійти до цього, мені ще чогось не вистачало. Не вистачало розрахунку із собою.

Я встав і підійшов до шафи. В кутку за шафою стояв невеликий диктовий ящик з деяким моїм причандаллям. На дні ящика я намацав згорнутий у трубку цупкий папір. Давно вже не виймав його, хоч весь час возив за собою. За рік, що минув, — жодного разу. Саме про цей ватман я намагався не думати останні дні.

…То була моя друга практика. І моє перше конструкторське бюро. Ще я не знав про існування Магди.

На практиці нас із курсу було троє — Віта Глущук, Толик Бутмирець і я. Тоді, під час цієї практики, я остаточно зрозумів, що моя спеціальність — інженер-конструктор.

Яке це було велике задимлене місто! Ми відразу загубилися в ньому. Довго добиралися від гуртожитку, в якому нас поселили, до машинобудівного заводу.

Можна по-різному розповідати про той час. Про захоплені Вітині очі, які мене супроводжували весь цей місяць. Про те, як спершу нам не давали ніякої роботи. Можна… Усе можна… Тоді я переконався у цьому. Сектор конструкторського бюро, до якого я був прикріплений, розробляв удосконалення до верстата, який мав зменшити витрати металу. ОДНОГО разу в обід я заглянув у креслення. Мене самого вразила ідея, що прийшла до голови. А що, коли зробити не так, як вони пропонують, а… Я не знав, як саме, але вже щось у мені продзвеніло.