Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВІЛЬНИЙ ВІД УСЬОГО»

— І куди ж це — цікаво? — спромігся запитати я.

— Хіба тобі не все одно? — відповіла жінка.

Я подивився ще раз на неї. Вона мала рацію.

Ми йшли спершу однією, потім іншою вулицею. Вона мовчала, і я мовчав. Лише завважив, що друга вулиця темніша від першої. Багатоповерхові будинки змінилися одноповерховими. Порідшали ліхтарі вздовж тротуару. А незабаром і сам тротуар зник. Я озирнувся. Місто лишилося начеб десь далеко за плечима. Зате коли підвів голову вгору, побачив — крізь темно-сірі хмари прозирає чорне із синім відливом небо, на якому мерехтять кілька самотніх зірок.

— То куди ми йдемо? — знову запитав я жінку.

Вона не розчула чи вдала, що не розчула. Я подумав про сьогоднішній вечір і згадав, що коли я заговорив до цієї жінки, у мене з'явилося бажання виговоритися. Бажання зникло, ледь ми рушили.

Я ще раз оглянувся. Вогні міста ще більш подаленіли.

«Усього досвіду мого життя вистачило, щоб у мене за плечима було таке небо», ~ подумалось мені. Ми звернули ще на одну вулицю. І тут я спинився. Жінка цього не помітила. Я стояв і дивився, як віддаляється її трохи зсутулена постать.

«Я загубився», — сказав я самому собі.

Цього разу іронія спрацювала. Мені полегшало. Я відчув себе вільніше. І ледве це сталося, як я згадав Катю. Вона сиділа в тій, Ларисиній кімнаті… зовсім поруч… зовсім поруч…

І тут я зрозумів, що весь цей шлях намагався не думати про неї. Я прислухався. Вже й стихли кроки незнайомої жінки. Чи й була вона? Може, я сам прийшов на цю вузеньку незаасфальтовану вулицю?

Як би я хотів, щоб вона повернулася. Ні, нехай не повертається. Хай уже ліпше зупиниться машина мого так званого брата. Хай зупиниться. Але її також не було. І не буде — відчув я. Хоча я спробую її пошукати. От тільки чи зупиниться цей Яромир чи хто він там, як побачить цього разу мене? Навряд. Хоча з'ясувати стосунки і хто він є насправді нам таки треба. Треба. Треба.

«Треба», — сказав я собі й оглянувся, всмоктуючи в себе вечірню тишу.

Рвучкий холодний вітер вирвався з-за найближчого будинку, вікно якого тьмяно поблискувало. Я подумав, що вертатися буде достобіса довго і я, напевне, заблукаю. Це несподівано порадувало. Я рушив. І тут я подумав, що незнайома жінка, повернувшись додому, напевне ж, буде плакати.

«Овва, за тобою?» — доіронізував. Можна було пройтися цією вулицею. Пошукати її будинок, хоча б для очищення совісті.

«Усього життя вистачило, щоб у тебе за плечима було це небо», — сказав хтось поруч.

Я не відповів. Я йшов. Але небо було вже попереду.

«Я знаю, що тепер треба робити».

Ця думка наздоганяє мене при підході до власного будинку. Вона продукт мого спустошеного мозку, краще було б сказати — виснаженого. Або й спустілого. Виснаженого — чим?

Мені легко, я легко йду вулицею. Я здоровий, нічого не болить. Так я тверджу після того, як за плечима в мене лишається шлях повернення. Тут, у місті, не вітряно і не зоряно. Зараз, певне, вже за північ. Я довго блукав, поки вийшов на цю вулицю. Що ж би було, якби я не зупинився? Те, чого я позбавився, і зробило спустошеним. Я немовби втік від своєї оболонки, але гостро відчуваю її потребу. Я зовсім не зрадів, коли після доброї години блукання нарешті знайшов дорогу. Усе в моєму житті було так, як мало бути, — ця думка приходить не вперше, але сьогодні я мовби наштовхуюся на неї. Спиняюся. Вечір наче розширюється. Розбігаються будинки. Я ось-ось зловлю якусь іншу думку, що стосується мого нового стану. Уперто хочу когось бачити. Але не Катю… не Катю… Я не маю права на неї.