Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ»

«Я почула, як хтось кричить, і подумала, що ти впав у криницю», — сказала мама нарешті.

«Але я не маленький, я…»

Тут я відчув, як усе ще дрібно-дрібно дрижать мамині руки на моїй голові…

Цієї миті я таки заплакав.

…Потім я довго думав, чому ж я не чув того крику?

Я вийшов тоді ранком невиспаний, хоч і розбуджений тривогою, і, як виявилося, недаремною. Батько звечора обіцяв узяти мене на рибалку, але не розбудив, бо мама пошкодувала будити: я, бачите, пізно ліг учора. Я й справді довго не міг укластися спати, збуджений майбутнім походом. Він уявлявся як щось небувало-урочисте, хоч ми вже й ходили з татом рибалити. Але то до нашої річки, поруч із селищем, а тепер на дальнє, аж за сусіднім селом, озеро.

І ось я, прокинувшись, не знайшов у хаті батька. Мама пояснила винувато, що я дуже солодко спав. А я й зараз ще був заспаний, і чомусь саме ця обставина мене розсердила найбільше. Я наговорив, які вони недобрі, й гнаний образою та передчуттям нещасливого дня, бо день цей і не міг бути інакшим, пішов у сад — геть від цього осоружного дому, де так підступно обдурюють.

Над подвір'ям тоді висіла в'язка тиша осіннього ранку, землею повз вогкий холодний туман. Поволі, відчуваючи в грудях тупий біль образи, я йшов садом. І раптом відчув, що мені цікаво спостерігати, як одне за одним виповзають дерева з туману. Я підходив до них, торкався руками кори, йшов далі. Виходила досить цікава гра. Десь зникло образливе ниття у грудях, захопившись, я навіть заплющив очі й не помітив, як потрапив до сусідського саду. Я намацував один за одним стовбури дерев, а на краю саду чатувала на мене стара напівзасипана криниця….

Я не почув чужого крику, бо його не було.

Зате… зате почула мама.

Чи він таки був, той крик?

— Вам погано? — турботливий голос пролунав зовсім поруч.

Розплющивши очі, я побачив, як віддалялося обличчя Варвари Миколаївни. Переді мною стояла чашка, наповнена майже по вінця чаєм, на тарілочці із синім обідком лежав шматок торта.

— Дякую, — сказав я і підвівся.

— Куди ж ви? — чомусь стривожено спита¬ла Серафима Михайлівна.

— Нікуди.

— Чи ви хочете помити руки?

— Так, я справді хочу помити.

У ванній, обкладеній білим, з ледь помітним візерунком, кахлем, я довго стояв, роз-глядаючи себе в дзеркалі, примощеному над умивальником.

На мене дивилося чуже застигле обличчя.