Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ»

«Невдаха».

«Ти втікав».

«Утікав».

«Пам'ятаєш, як ти переїжджав минулого разу майже до такого ж міста, як ти любив це місто, а потім проклинав його?»

«Це називається пошуком самого себе».

І коли я зрозумів, що моє виправдання мені ж не на користь, збагнув, що є вихід — вулиця Суворова, бо ні ще одне кіно, ні зустріч із кимось знайомим, якщо зустріну, навіть пошуки кави і стояння у черзі не порятують, як було рятували, коли я знав, що мені все-таки є куди вертатися — в маленьку затишну квартирку, під хай чуже, але близь¬ке і звичне Магдине крило.

Я встав і, наче сомнамбула, пішов до две¬рей.

Тепер я був не самотній. Ось вона, вулиця, — поруч. До людей рукою подати, але до жодного, звісно, не підійду — вони мені незнайомі. У мене в цьому місті взагалі мало знайомих. Тому йду вулицею і тверджу собі, що я не самотній, що все, що трапилося, — несуттєве, адже воно все одно мало трапитися.

Знову спиняюсь. Думка вражає. Є у ній дивна приреченість.

«Як і в тому, що йду на вулицю Суворова», подумав я.

З тим і подивився на інший бік вулиці, на якій стояв. Там, біля овочевого лотка, зі-бралося кілька бажаючих купити яблук, і я зрозумів, що теж повинен купити їх. З порожніми руками не годилося приходити навіть на вулицю Суворова.

Чи, може, справа не в цьому, зовсім не в цьому?..

Я йшов асфальтом у місці, де перехід не дозволено, навмисне повільно. Навіщо? Я не збирався потрапляти під колеса машин, що мчалися, мов шалені, перевищуючи всі дозволені швидкості…

— Осліп? — гукнули з машини, яка зму¬шена була зробити різкий крен, аби мене обминути.

Водій «Жигулів» ледве не зіткнувся із зустрічною маршруткою. Її водій теж щось гукнув не вельми приємне на мою адресу. Я озирнувся. На вулиці, як на те, не було жодного міліціонера. З яким би задоволенням віддався б у його ніжні обійми і вислухав усі докори.

До лотка підійшов теж повільною ходою. Яблука були невеликі, але червонобокі.

— Червонобокі?.. Пробачте, ви сказали… — продавщиця здивовано дивилася на мене.

Отже, я знову подумав уголос. І зрозумів, що не вимовлю більше ні слова. Навіть намагатимусь не думати.

— Заходьте, заходьте, будь ласка.

Бабця зустріла мене на диво привітно. Навіть не здивувалася для годиться.