Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ»

Хіба що це…

І тут я завважив, що в цій кімнаті з дорогими, явно імпортними меблями, не було… Не було сучасного ідола — телевізора.

«Ага, — подумав я. — Ага… Може, це тебе заспокоїть…»

— Ходіть же до столу, — сказала господиня. — До речі, як вас звати?

— Андрій Троян. Можу показати паспорт.

— Навіщо? — здивувалася вона.

— Ну, раптом я спробую вас пограбувати. А ви мене так довірливо…

— Ви не схожі на грабіжника, — посміхнулася господиня.

— Он як? — пробурмотів я. — Дякую за довір'я.

— Будь ласка, — сказала вона. — Мене, до речі, звати Серафимою Михайлівною. А це Варвара Миколаївна.

— Ми вже познайомилися, — приязно зауважила друга бабця.

Тепер я бачив кожну зморшку на її обличчі. Чому мені здалося, що вона заплакала? Чи мені справді хотілося цього?

Обличчя підпливало до мене все ближче. Я десь бачив його, ці риси, але де? Я заплю¬щив очі, й одразу переді мною постала безлиста гілка, вона майже торкнулася щоки, холодна і вогка, із характерним, прілим запахом, який буває пізньої осені. Доторк вийшов миттєвим, я інстинктивно простяг руку, щоб відштовхнути гілку, але вона вже була за моєю спиною.

Я біг садом, засапаний, розхристаний, а назустріч мені бігла мама.

Щойно я почув її голос — тривожний, зовучий.

Він одразу покликав мене, цей голос — несамовито-тужливий, на останній межі розпачу.

Я підбіг і з розбігу ткнувся в її груди, шорсткі руки, що пахли милом, торкнулися моєї голови.

«Боже мій, Боже мій!» — шептала мама.

Я притискався до неї, й відчуття вини готове було ось-ось вихлюпнутися з мого горла надсадним плачем, я стримував його з усієї сили й щільніше тулився до мами. Але сльози застигли десь там, всередині, й даремно я боявся, що вони з'являться.

«Що трапилося, мамо?» — спитав я нарешті.