Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ»

— Шановне товариство!.. — урочисто сказав я. — Запрошую усіх вас на банкет.

Кава, по сто грамів коньяку, тістечка, — ото й весь банкет. Не вийшло у мене нічого із задумки хоч наостанок розіграти такого собі безжурного весельчака.

Так, я готувався до цього вечора. Щось мало трапитися хоч тепер. Чого я чекав? Не співчуття, тоді що? Невже перемоги над самим собою? Ні, не перемоги, а того, чого не знав я давно — себе колишнього. Колишнього? Хіба я був інакшим? Не пригадую. Може, мені хотілося, щоб мої колеги по роботі, товариші, з якими все-таки прожито п'ять років, побачили мене інакшим, ніж я був останнім часом, бо про того, сповненого ентузіазму, хоч і доволі настороженого новачка сектора, яким я був колись, вони вже, напевне, забули.

Ми сиділи в маленькій кав'ярні вчотирьох — Оленка, Люся, Комаров і я. Левчук відмовився, посилаючись на якусь ділову зустріч, у Вадика захворіла донька. Ми сиділи і пили каву, після побажань мені, висловлених напочатку, балакали про те, про се. Учора я збрехав про свою нову роботу у приватній фірмі — і зарплатня більша, і перспектива росту.

— А ти, виявляється, не такий простий, як я гадав, — сказав сьогодні Комаров, коли розмова неминуче повернулася до мого переходу.

— Ніби ти не знав досі про те, — чарівно посміхнулася Люська.

Вона це вимовила жартома, і я мусив потвердити також жартома. І я зробив так, хоч щось неприязне ворухнулося в мені.

— Риба шукає, де глибше, — глибокодумно прорік я.

— Риба живе у воді, а ти спробуй там пожити, — сказав Комаров.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я.

— Не вся риба, друже мій, шукає глибини.

— Браво, Комарище, — сплеснула раптом долоньками Люся. — Ти мені сьогодні подобаєшся.

— Приємно чути, — сказав Комаров. — Я подобаюся хоч сьогодні, а дехто — завжди.

— Ну, Комарище!.. — Люся торкнулася його руки. — Будь ліпше філософом, якщо вже почав.

Я поглянув на Люсю і непомітно відвів погляд. І раптом збагнув — уникаю дивитися на неї. Переді мною постала вчорашня картина: Люся зі шматком ватману, моє обличчя на білому тлі, її волосся зовсім поруч, і щось віддалено схоже на ревнощі. На ревнощі до кого?

«Не всяка риба шукає глибини».

Браво, Комаров. За логікою, отже, не всі люди, шукають, де краще. А проте хата у Комарова — повна чаша. Такий собі домище з шести кімнат, наповнений кришталем і килимами. Правда, в кімнаті, яку Комаров назвав своєю, був лише стіл, невелика шафа з книгами, на стіні висіла рушниця, на стільці лежав патронташ. І аркуш чистого паперу білів на столі, а поруч — стосик списаного. Може, Комаров прихований графоман? Чи невідкритий талант?

«Що ти пишеш?» — спитав я тоді.

«Ат, дурниці, деякі замітки».

На тому й скінчилася розмова. Я ще підійшов до шафи, де були переважно книжки про природу, поглянув крізь вікно в сад. Там, у саду, росла густа трава, гуляли двоє індичок.