Розділ «ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ»

— Та нічого... Сонечко так лагідно...

І взявся за фуганок. Із свистом упала на землю соснова струганка.

Тим часом сонце зайшло за білу хмарину.

Андрій М'ястківський

ПАРАД ПЛАНЕТ

Такі тепер усі мудрі, що нехай їм всячина. Таж колись жодна молодиця слово «аероплан» не могла вимовити, всі «яроплан» казали, а тепер — «рентген», «аерофлот», а це останніми тижнями про парад планет заговорили.

Щось по радіо балакалося, щось у газетах писалося, а село, як вулик:

— Моя сусідка, оця, що звалась Іленою, потім Оленою, а тепер почула, що й Альоною можна, то так і зветься.

Ото вона й каже:

— Все! Раз парад планет — збільшиться радіація. Хто не вмер — почнуть мерти. Он Кузьма Притика жив собі і нічого не думав, а передали по радіо про парад планет, то позавчора й поховали.

— Скільки ж тому Кузьмі було? — питаю.

— Дев'яносто три, але те не має значення — парад планет!

— Люди — мухи,— каже на це пенсіонер Свирид Приймак,— якби не вдяганка, не хати — вимерзли б.

— А до чого тут планети? — питаю.

— Які планети? — перепитує.

Показую пальцем у небо.

— А-а-а!..— розуміє мене Свирид.— Небеса... Ніхто не знав, не знає і не знатиме.

— А телескопи? — хоче шпигнути Свирида грамотна Альона.

— Що телескопи? — не здається Свирид.— Думаєш, я на війні не був, у бінокль не дивився і навіть у стереотрубу, що як цапові роги?.. Перископ! Сидиш в окопі, а зверху видно на тридцять кілометрів. Усе це я пішки пройшов, бо навіть в артилерії доводилось бути. І не бійся, Олено, не вмреш. Ти ще якогось вдівця собі надибаєш — дітей бавитимеш. Не в небеса дивись, а собі під ноги — на землю, що тебе носить!

І Альона забуває про сумні думки — тішиться, що Свирид пророчить їй вдівця, так усміхається, наче тане. Аж дивуюся, що Свирид так легко може втихомирити самотню молодицю.