Розділ без назви (2)

— Злізти всім, перейти через карантинну подушку! — наказав міліціонер.

А дружинник, мабуть, був другом шофера, бо вони всміхнулися один одному і навіть руки потиснули. Але дружинник все одно і йому наказав потоптатись по змоченій жовтим розчином тирсі.

Ваня зліз і з цікавістю пройшовся по подушці, навіть Жучка декілька разів поставив у тирсу всіма чотирма лапами. А сам посміхнувся: це ж треба — якусь комедію дорослі розігрують!

— Так що тут у вас сталося, питаю? — звернувся дядько Митя до дружинника.

І той розповів що. Всю сім’ю Гордіїв з Клинців ізолювали, завезли до лікарні. З Березівки — Олега Максимовича, вчителя. Але по всьому видно, що цим не обійдеться. Епідемія — не жартики, а тим більше — ураження головного мозку.

Ваня рвонувся до дружинника розпитати про своїх докладніше (це ж треба — таке тут сталося), як міліціонер запитав у Вані, буцім стрельнув:

— Прізвище?

— Горді-ій… — протягнув здивований Ваня. — Іван Олексійович? — уточнив міліціонер.

— Ну-у.

— Не нукай, не запріг. Наказано тебе затримати… Товаришу старший лейтенант! — мовив міліціонер у коробочку-рацію, піднісши її до губ. — Утікач сам з’явився, щойно затримав його перед в’їздом у село… Останній з Гордіїв… Так… Так… Слухаю! Єсть доставити в контору колгоспу! — і міліціонер замахав руками: — Ви — переганяйте машину через подушку, ви — сідайте назад у кузов, а ви — залишайтеся на посту! — показав на місце, де повинен стояти дружинник. — Але вас також замінимо, ізолюємо — ви віталися за руку з шофером. А шофер мав контакт з Гордієм…

Діловитий був міліціонер!

Чомусь уже не сідали, а всі стояли в кузові, тримаючись за борти, дорослі трохи пригнувшись.

— Ну, бачиш тепер, що накоїлося? Через тебе, через твоїх улюблених Ерпідів, — прошепотів з докором дядько Микола.

— Я ні в чому не винен! І це не хвороба, не епідемія! — загарячився Ваня. Не знав він, з чого почати, про що найважливіше насамперед розповісти, — Це все Ерпід наробив, але він нікого не заражав епідемією… Товариш міліціонер! — Ваня подався до нього, виставивши руки. Але міліціонер поспішно відступив ближче до кабіни.

— Тільки без рук! — вигукнув він наполохано. — Заспокойся, у нас добрі лікарі, вони і тебе вилікують, і всю твою сім’ю.

— Так ви нічого не зрозуміли! Я все розповім… Винен космічний робот, не в свої справи втрутився… Ану, вставай, лежню! — поскидав з Ерпідів солому. — Дядьку Миколо, допоможіть поставити на ноги, на гусениці!

Дядько відтіснив Ваню убік, підняв сріблястого сам.

— Ерпіде, говори, що ти накоїв?! І відробляй відразу все назад! — хитнув Ваня Ерпіда-один за плече. — Поки не відробиш, на корабель я тебе не пущу… Можу взяти молоток чи камінь і потрощити тебе на металобрухт!

- Іван Олексійович Гордій… Завдання введено в мене неясно. Що конкретно треба відробити назад? Дуже ж багато я позаписував… — спокійний, рівномірний голос сріблястого дратував Ваню. Кожна хвилина дорога, а він баляндраси править!

Міліціонер присів навшпиньки перед Ерпідом і не зводив з нього здивованих очей.