Розділ без назви (2)

— Радянська міліція працює добре! — всміхнувся Ваня.

— А песик звідки взявся? Хочеш собі додому завезти?

— Та це ж наш Жучок! Усю дорогу біг за вашою машиною.

— Диво в решеті! Чого тільки не буває на світі! Залазь у кузов, буду подавати ящики. А ти пакуй їх добре, щоб менше місця займали. Дивись: ось такі цілком заходять у ось такі. А всередину можна ще одного сторчма поставити, а четвертий надіти на нього, як шапку. Відразу скільки місця заощадимо.

Ваня піймав і пустив у кузов Жучка, заліз сам. Складав ящики і бачив: Ерпід-два стоїть як неживий, а сріблястий ворушить антенами. Незабаром і лампочкою заморгав — мабуть, вийшов на черговий сеанс зв’язку з кораблем.

— А я вже думав, не встигнеш. Добре, що дощ трохи затримав нас, — говорив дядько Микола. — Ага… Так той… Питаються ті в мене, де висадили вас, куди ви подалися. А я розгубився, не знаю, що казати… То добре, що Митя виручив, шофер. “Партизанським проспектом, — каже, — вони пішли. Діти за ними чередою… Ви дивіться, де юрба дітей, там і шукайте”. Так вони і помчали проспектом. Але ми не сказали їм, що ви повернетеся сюди до шістнадцятої.

У цей час до них швидким кроком підійшов дядько Митя — без вагів.

— Порядок у танкових частинах… Треба тільки пообідати — і додому. Ну, залізяки, будемо вантажитись!

Шофер і дядько Микола вдвох підхопили Ерпіда-два, поставили в машину. За ним — сріблястого, хоч той ще моргав лампочкою. Тільки хотів дядько Митя піднімати борт, як сріблястий заговорив:

— Наш старт попередньо призначений на сьогодні на двадцяту годину, нуль одну хвилину, чотирнадцять і три десятих секунди. Зустріч з кораблем передбачається на шістдесят сьомому його витку довкола Землі. Я доповів, що нам треба проїхати ще кілометрів п’ятдесят, приблизно на те місце, де я приземлився. Вони сказали, що за будь-яких обставин наш старт не може бути відкладений. Нам загадали знову вийти з ними на зв’язок через дві години для уточнення нашого місцезнаходження і розрахунків траєкторії зближення… Іван Олексійович Гордій, доповідаю… За шістдесят хвилин до старту ми відключаємось від зовнішніх подразників. Енергія буде йти тільки на підготовку до польоту. Ерпід-два уже відключився. В нього залишилося енергії тільки на підготовку до польоту і підйом…

— О чеше, як по писаному… Не скажеш, що це машина: розумник! — сказав шофер.

— Таки правда… Нетутешні вони… — прошепотів розгублено дядько Микола. — Недарма ними цікавилася міліція!

Ваня і собі стривожився, але не тому, що їх десь шукає міліція. Зараз вже п’ята година, а старт о двадцятій. Вважай, що навіть о дев’ятнадцятій, бо за годину від старту вони відключаться. Залишається усього якихось три години на все — на обід, на дорогу і на підручники Льоні… А так би хотілося показати їм школу, і своїх товаришів, і тата з мамою, і діда Гордія. Та й самих розпитати… Ну як встигнути все це зробити?

— А можна, щоб не обідати, га? Потерпіть, га? — заблагав він. — Дядечки, миленькі, поїдемо швидше!

— Ну, одначе! Так можна і схуднути! — шофер рішуче підняв і защепив борт, рушив до кабіни — сідати за кермо.

Дядько Микола — за ним. І ледве Ваня встиг покласти Ерпідів на спину, як машина рушила з місця.

Поки їхали вулицями, дядько Микола, мабуть, вмовив шофера не ходити в їдальню. Але вмовив тільки на половину, бо машина все-таки зупинилася, тільки біля гастронома. А незабаром обидва дядьки вийшли з магазину з повними руками всяких пакунків і пляшками молока. Дядько Микола трохи постояв біля кабіни, нарізав шоферу хліба, ковбаси і сиру, лишив пляшку молока, а з рештою підступив до заднього борту.

— Тримай! — поклцкав Вагію і передав йому припаси, заліз сам. — Поганяй! — крикнув дядькові Миті. Розстелив газету, порозкладав продукти. — Ну, давай, браток… Знаю, що й ти голодний.

Насамперед Ваня велику скибку хліба подав Жучку. Заслужив!

Їхали. Їли. Розмовляли.