Розділ без назви (2)

Голова колгоспу зійшов з ґанку, ступив назустріч і закрутив правою рукою в повітрі так, ніби показував шоферу, куди підрулювати, і підняв врешті руку — “Стоп!”. Першими побігли до машини Ваня, Трохим Іванович, завідуюча санепідемстанцією і старший лейтенант. З кабіни “рафика” зіскочила жінка в такому ж білому халаті, як і завідуюча, “халати” зійшлися і про щось швидко-швидко заговорили, вимахуючи руками. А з Днілих дверцят зіскочив Льоня — не Льоня, а якийсь блідий юнак, половина його чуприни була зовсім біла. Ваня все-таки впізнав його і відразу повис на шиї, захвицав у повітрі ногами. А голова колгоспу обіймав уже Ваниного батька — Олексія Гордійовича. Тракториста передавали з рук у руки, вітали, штурхали в плечі, плескали по спині. Потім поволі з машини вилізла мама, і Ваня відразу вткнувся їй обличчям у груди і заплакав.

— Тихо, дурненький, тихо! — заспокоювала Ганна Макарівна. — Все ж добре скінчилося!

А Ваня і сам не знав, що з ним сталося: мабуть, нерви, які були весь час напружені, не витримали. Потім вийшов Олег Максимович, але відразу повернувся обличчям до дверей, подав комусь руку. Не комусь! Діду Гордію подав, Подвійному Гордію. І стали спинами до машини… Вчитель усміхнувся стримано, всім подавав руку, хто підходив, навіть Вані — як дорослому. І дід Гордій вітався з людьми і збентежено не то всміхався, не то плакав — часто змахував сльози з очей. Ваня по черзі обійняв батька, діда. А Жучок плутався під ногами і підскакував, щоб лизнути своїх у руки.

— Ой, починається! — почувся чийсь сполоханий голос.

І всі миттю знов розступилися, розбіглися, утворюючи широчезне коло, відтягуючи з собою і тих, хто приїхав на “швидкій допомозі”.

— Льоню! Це вони винні в усьому! Космічні роботи! Я розповім, які вони були… Я такого тобі розповім! Ось цей, що ближче до нас, був Ерпідом-один! Тату! Діду! Мамо! Вони відлітають уже і все чисто відробили назад! — збуджено шепотів Ваня, посмикуючи то батька, то маму, то діда за руки.

А з-під ракет уже потужно валували гази і дим. Потім під першою загуркотіло-чмихнуло так, аж віялом полетіли вогонь, пил, дим, знялося опале листя. Ж-ж-ж-жах!!! — злетів перший Ерпід. Ж-ж-ж-жах!!! — злетів другий.

Поки, відвернувшись, протирали очі, Ерпіди були вже високо — ніби хто піднімав на небо два величезні бенгальські вогні…

Діти кинулися в центр кола, де стояли Ерпіди. Кожний хотів першим схопити сувенір — руку чи ногу Ерпіда. Але побачили там і щось більш громіздке: дві пари закурених, обплавлених гусениць, ніби дві пари калош, забутих біля космічного порога.

— Ану, нічого не брати! Це все в шкільний музей піде! — закричав Ваня.

— Правильно! — підтримав його Олег Максимович і попростував до “сувенірів”.

У Клинці всіх Гордіїв і собаку Жучка віз на “газику” сам голова колгоспу. І всю дорогу тільки і розмов було, що про Ерпідів та про те, що накоїлося через них. Дід Гордій сказав, що знайшов нарешті місце, де наспіх поховали загиблих під час оточення партизанів. І Трохим Іванович пообіцяв: у найближчі дні дасть транспорт і людей, щоб перенести прах героїв у братську могилу біля сільради. А до наступної річниці Перемоги буде встановлений на могилі новий, кращий пам’ятник.

Ваня сказав і про Ерпіда-три, який десь плаває в океані, вивчає, що робиться під водою. Погадали, чи виплив він і відлетів на корабель, як і Ерпіди перший і другий, чи досі ще плаває. У Вані в голові крутилося: “Все чисто відробив назад… Все чисто відробив…” І бачив він, що не все чисто відроблено: Льоня так і залишився сивий, як дід. Трохим Іванович ніби вловив думки Вані, бо запитав у Льоні:

— Так що, кажуть, ти здорово шпрехав на всіх іноземних мовах? А як тепер? А то казали, що ніякої користі для землян не мав їх візит… Як буде по-французьки “До побачення!”?

— Оревуар, — сказав Льоня, посміхнувшись. — А ще “мерсі” запам’ятав і “бонжур”… Те, що до Ерпідів знав, і ні слова більше.

— Ха-ха… А по-китайськи чи по-японськи що-небудь можеш? — цікавився голова.

— Ні бум-бум.

— Ось тобі і користь від їхнього візиту. Одна шкода… — зітхнув голова.

— Чому? Я хоч раз добре виспався за всю весну, літо і осінь, — без усмішки сказав Олексій Гордійович.

— А я всіх доярок млинцями пригостила, — всміхнулася Ганна Макарівна.