Над козадьким порогом

Упоравшись з Кодаком i дiждавши з Сiчi ще три тисячi товариства, Сулима через два тижнi пiдняв своє вiйсько до походу.

Коли отамани вишикували свої куренi на степу за брамою, Сулима з булавою у руцi виїхав поперед вiйська i звернувся до запорожцiв зi словом:

- Панове товариство, славне Вiйсько Запорозьке! Прийшов час, щоб визволити нам рiдну неньку Україну з лядської неволi, а православну вiру од загибелi. Рушаймо ж на Україну i будемо битись на смерть з нашими гнобителями!

3 тим гетьман повернув коня на пiвнiч, махнув булавою - i полки рушили у похiд, лишивши позад себе порожню руїну Кодака. Нi одна жива душа не проводжала запорожцiв, тiльки Кодацький порiг так голосно пiд ту добу гудiв i бринiв, неначе вигукував услiд козакам славу.

Коли до Конецпольського дiйшла звiстка про те, що Сулима зруйнував Кодак i йде з запорожцями на Україну, вiн страшенно розпалився i найбiльше через те, що на всю Польщу вiн похвалявся i королю доводив, що Кодак - фортецiя непоборима. Зруйнування Кодака було йому особистою образою, бо збудування його було дiлом його рук, i вiн завзявся, щоб звести зi свiту запеклого козацького гетьмана.

Маючи пiд рукою добре польське вiйсько i шiсть тисяч реєстрових козакiв, що саме тiльки повернулися з-за Нiману пiсля вiйни з шведами, коронний гетьман рушив з тим вiйськом назустрiч запорожцям. Сулима ж до того часу щасливо добув Чигирин, Черкаси та Корсунь, повиганяв звiдусюди полякiв i зiбрав уже до себе чимало козакiв "виписчикiв" та всякої голоти з усiх куткiв України.

Конецпольський перестрiв козацьке вiйсько за Корсунем, але не наважувався зчепитися з ним, бо знав запорозьке завзяття. Сулима ж теж не поспiшався битись, бо у нього було ще менше вiйська, нiж у Конецпольського, i йому було корисне прогаяти який час, бо до нього щодня пiдходили новi й новi ватаги повстанцiв.

Коронний гетьман зрозумiв, що становище його гiршає, i надумав узяти Сулиму зрадою. Знаючи, що реєстровi козаки сподiвалися собi од короля подяки за вiрну службу пiд час шведського походу, вiн зiбрав до себе старших з реєстрових козакiв, почав їх улещувати, вихваляв за вiрнiсть королю i нахвалявся, що неодмiнно дiйде до короля i добуде реєстровим козакам бiльшi права i навiть побiльшення козацького реєстру, аби тiльки вони зрадою взяли Сулиму i привели до нього.

- Нащо нам проливати кров свою й запорозьку? - говорив вiн.А вам нащо бити своїх братiв? Всьому заколоту призвiдник Сулима, його треба взяти з козацького табору, i все його вiйсько зараз же розiйдеться по хатах. То ж все наволоч, хлопи… Тiльки ви - реєстровики - певнi козаки i, як зробите менi цю службу, то, не проливаючи кровi, добудете собi великi права, а дiтям вашим кращу долю.

Козацька старшина вагалася: бити своїх братiв нiкому не хотiлося, перейти ж на бiк Сулими було боязно, бо поляки зразу поруйнували б їхнi хати й поодбирали б грунти; принада ж побiльшити козацький реєстр, придбати новi права була дуже велика i в очах трохи уже споляченої козацької старшини виправдовувала навiть зраду. Були й такi помiж старшиною, що сперечалися, кажучи, що такого славного лицаря, як Сулима, грiх i сором губити, але таких голосiв було менше, i вони могли обстояти тiльки за те, щоб коронний гетьман привселюдно дав обiцянку, що Сулимi не буде од полякiв нiякої кари, i як тiльки запорожцi розiйдуться, то його буде випущено на волю.

Конецпольський урочисто дав присягу, що й волос не спаде з голови Сулими, бо вiн i сам, мовляв, шанує такого великого вояку й оборонця святого хреста.

Тодi дехто з козацької старшини, а мiж ними й Iлляш та Барабаш, пiшли до запорозького табору i упевнили Сулиму, що реєстровi козаки, як i пiд час постання Тараса Трясила, хочуть перейти на бiк запорожцiв.

Сулима дуже зрадiв, цiлувався з реєстровими i просив скорiше переходити з козаками до його табору, щоб тодi разом вдарити на полякiв.

На другий день всi шiсть тисяч реєстрових козакiв увiйшли в табiр запорожцiв, гадаючи, що вони справдi стають з запорожцями до спiлки; старшi ж реєстровикiв робили своє дiло: вони ввечерi пили й їли разом з сулимою, а уночi, коли той уже спав, заткнули йому рота, зв'язали руки i одвели до Конецпольського, а той зразу ж пiд великою вартою вирядив його до Варшави.

Кинулися ранком запорожцi гетьмана, аж нема його. Поки довiдалися, що сталося, минуло пiвдня, i Сулима був уже далеко. Хотiли запорожцi битися з реєстровими козаками за їхню зраду, але тi нi в чому не були виннi, старшина ж їхня, зробивши своє дiло, не вернулася бiльше до запорозького табору.

Довго держали поляки славного запорозького гетьмана у Варшавськiй в'язницi. Королевi шкода було карати його смертю, як засудив сейм, бо ц тi часи боротьби хритиянських народiв з бусурманами Сулима був красою й славою цiєї боротьби; проте польське панство вимагало у короля смертi козацькому гетьману за те, що через нього повстанцi поруйнували їхнi маєтки, i наостанку король мусив скоритись панам.

Одного ранку привели зав'язаного козацького гетьмана у Старе Мiсто на майдан.Там на високому помостi, побачив вiн ката з великою сокирою у руцi й зрозумiв, що має статись.

Не страхався смертi славний козак, але нудьга, мов гадюка, омотала йому серце й ссала з нього кров… нудьга з того, що гине через зраду своїх братiв.

Та зласкавилася доля до славного лицаря в останнiй час i не дала йому вмерти з одчаєм в серцi: вона послала йому надiю, що розбрат мiж українцями й зрада минуться i мiж ними запанує єднання. З такою надiєю вiн гордо пiдвiв своє чоло i сказав до натовпу панiв:

- Прощайте, панове, та сподiвайтеся лиха, бо моя кров вам дурно не минеться!