Над козадьким порогом

Упевнившись, що все упорядковано добре, кошовий зняв шапку й перехрестився на схiд сонця… А на сходi, за Днiпром,саме вставало сонечко i грало рожевим промiнням по рiвнiй, як скло, пеленi Днiпра, звеселяючи своїм сяйвом розлогi, вкритi зеленими плавнями береги широкої рiчки.

Перехрестився отаман, i всi козаки, слiдом по ньому, скидали шапки та хрестилися, посилаючи рiднiй Українi своє останнє привiтання…

Надiвши шапку, кошовий махнув булавою - i вмить сотнi весел, вдаривши у прозорi хвилi рiчки, заблищали срiбною сльозою, а блискуча пелена Днiпра скаламутилася водокрутнями. Козацькi чайки рушили од Сiчi i розбiглися од Микитиного Рогу аж до плавнiв, вкривши широкий Днiпро червоними запорозькими жупанами.

Ввесь день пливли козаки помiж зеленими плавнями, втiшаючись веселою красою рiдної рiчки. Обабiч козакiв, берегами, верби та явори купали в Днiпрi свої гнучкi та зеленi вiти; протоками коливалися од вiтру та шелестiли очерета, по озерах табуни лебедiв ячали та дикi гуси герготали; у гущавинi плавнi спiвоче птаство пiснями заходилося, горлицi буркотiли та зозулi вiщували; незграбнi ж бiлi баби усi коси Днiпровi обсiли, жовтий пiсок своїм бiлим пiр'ям, мов снiгом, припорошили… Дивляться запорожцi на свiй рiдний Великий Луг - не надивляться, слухають - не наслухаються…

На другий день козаки запливли вже у татарськi береги, а на третiй день надвечiр отаман звернув своїм байдаком з Днiпра у протоку, рясно вкриту очеретом, i зiбрав там докупи всi чайки.

- Оце прибули ми, пани брати, до Таванi-острова, що на ньому бусурманський Аслан-город стоїть. Тут вражi турки перетяли Днiпро залiзними ланцюгами, щоб нас у Чорне море не пускати та не дати нам братiв своїх з неволi визволяти. Тiльки ви, дiти мої, славне лицарство запорозьке, на те не вважайте, а високi верби та явори сокирами рубайте, у тороки аж у три ряди в'яжiть та на воду пускайте!

Разом узялися козаки до роботи, а як уже добре смеркалося, виїхали знову у Днiпро i наблизилися до Таванi.

Дiждавши вище города Аслана пiд захистом верб поки зайшов мiсяць, козаки пустили тороки за водою i скоро почули, як забряжчали, увiрвавшись i поринаючи на дно, ланцюги.

Почули й турки, що бряжчать ланцюги, i почали з Аслан-города з гармат палити у тороки, гадаючи, що то козацькi чайки, а козаки сидiли собi любенько у своїх легких човнах вище Аслан-города, люльки курили та з бусурманiв глузували, дожидаючи, поки тим обридне стрiляти.

Нарештi у Аслан-городi потишилися i понад Днiпром вже не чути було гучних вибухiв гармат. Втiшаючись думкою, що потопили козакiв, турки пiшли спати. Темрява ночi густо сповила Днiпро, тiльки зiрки веселим натовпом заглядали з неба у рiчку i грали на хвилях своїм срiбним промiнням.

- Рушаймо,тихо сказав Сулима. I нечутно, мов таємнi примари, посунулися козацькi чайки Днiпром униз, до Великого лиману.

Через два днi козаки минули Прогної i, наблизившись надвечiр до Очакова, нагледiли бiля нього шiсть турецьких галер. Всiм дуже кортiло зчепитися з тими галерами, але кошовий отаман не згодився на те, бо не хотiв виявляти себе туркам, i як тiльки мiсяць пiрнув у хвилi лиману, увесь табун запорозьких чайок нечутно обминув турецькi галери й башти Очакова.

Поки почало свiтати, козаки були вже далеко за Очаковом.

З моря вставала й рожева зоря, розмальовуючи його безкраю просторiнь привабливими кольорами, немов простилаючи перед козацькими чайками рожевий, гаптований килим. Згодом золоте сонце, не виникши ще з моря, послало свiй промiнь пiд небо на бiлi хмарки i затопило їх рожевим кольором з золотими розводами. Весело глянули тi хмарки у блакитне море, як у люстро… i не можна було пiзнати тепер, де море, а де небо… Нарештi з морської пелени виникло й саме сонечко i заграло по вершках рухливих хвиль щирим золотом. Разом з сонцем прокинулося й море i заграло дрiбною хвилею. З пiвночi подихнув вiтерець i, понадимавши на чайках вiтрила, погнав їх туди, куди направляли керманичi,на схiд сонця.

Щодалi хвиля бiльшала… Проте козаки були байдужi до хвилi. Не первина їм у море ходити - вони запалили люльки та завели пiснi пре Сагайдачного та про Самiйла Кiшку.

Отаманський байдак йшов посерединi, а на ньому з прапорiв було нап'ято гасло, щоб усi чайки купи держалися, щоб переднi не одпливали далеко та не кидали заднiх, бо пiд час походiв траплялося таке лихо, що розбурхане море порозкидає козацькi чайки так, що потiм отаман i не збере всiх… От i горнулись тепер всi чайки до отаманської, мов дiти до матерi.

Пливуть козаки i день, i два, i тиждень… Тiльки небо блакитне бачать та безкрає море, що з небом на обрiї сполучилося. Геть далеко морем обминув Сулима кримськi городи Козлов та Ахтiяр, щоб бусурмани не побачили, у який бiк попливли козаки. Тiльки через тиждень, далеко на пiвночi, виявилися козакам у блакитi неба кримськi гори Бабуган та Чатир-Даг.

Ще минуло два днi, i козаки пливли вже повз Кафу, що її сiмнадцять рокiв до того зруйнував славний гетьман Сагайдачний.

Над вечiр того дня Сулима побачив, що з моря, назустрiч козакам, виринають вiтрила турецької галери. Щоб не виявити себе, кошовий поставив чайки так, щоб од галери вони ховалися у сяйвi вечiрнього сонця.

Галера, осяяна останнiм промiнням червоного сонця, посувалася поволi, приваблюючи козакiв до себе. Нарештi сонце пiрнуло у хвилi, i над морем почала осiдати темрява.