Предок

Шляхтич не сказав нічого і, взявшись під боки, мовчки дивився, наче хотів випитати в дороги, чого йому треба, а далі з нехіттю став знову вилазити на коня.

— Може, єврей збрехав, щоб одурити, а може, й не одурив: хіба малий світ? Адже ж не вперше тікав: не піде просто дорогою, щоб його зловили,— метикував тим часом чоловік.

Шляхтич від'їхав від корчми на дорогу й знов став, не знаючи, що його робити.

— Тю, бодай їм всячина! — промовив він нарешті, повернув коня і, вдаривши, пустився назад межи лісом тією ж дорогою, що приїхав. Швидко зникли обоє в тумані.

За кілька хвилин, як не чутно стало й коней, між деревами з лісу виглянула якась постать і, озираючись, вийшов помалу чоловік на дорогу, за ним жінка з дитиною. Обоє прислухалися пильно: не чути було вже нічого.

— Нема,— сказав чоловік, постоявши кілька часу, й веселий усміх розливався по його лицю.— Не думав я, щоб заліз він так далеко. Та тепер, хвалити бога, не вернеться! — додав він весело й перехрестився.

— Не вернеться, хвалити бога,— обізвалася жінка, помалу перекладаючи на руці дитину.

— От якби не почули та не сховались! Ледве ж встигли звернути з дороги! Добре, що дитина спала, а то було б нам! — радів чоловік і простягнув руку попестити дитину.

— Не руш, спить! Та ходім, бо змерзла, ноги одубіли, у воді сидячи.

Чоловік перекинув знову, що ніс на плечах, і пішов далі дорогою. Жінка почимчикувала за ним; в одній руці мала дитину, в другій торбину. В тій торбині та в клунку було все добро їх. Це були селяни — Грицько Кривий, чи Грицько Гричук, як він звався в останньому селі, з жінкою Ганною, що втекли від пана шукатиме краще. Четвертий день вони вже йшли так, здебільшого ввечері, або рано та вночі, або переховуючись лісами. Сьогодні були пішли вже сміливіше — просто шляхом, не спо-діваючися погоні, та завчасу почули тупотіння, сховалися в рів та й пересиділи там.

Вони пройшли мовчки версту, потім другу. Тяжко було йти по грязюці в холодній млі, несучи клунки. Сумна дорога незабаром прогнала їх веселість, і вони тяглися понуро й важко. Нарешті та похила корчма на розпутті, де розпитувався пан, встала перед ними.

— Пристанемо чи підемо далі? — спитав чоловік.

— Підемо вже до села, вже, мабуть, недалеко: краще, ніж тут у євреїв,— відказала жінка.

Вони порівнялися з корчмою. Чоловік позирнув, позирнув ще, разом спинився й повернув до неї.

— Куди ти, Грицьку?

— Та зараз...

— Будеш горілку пити? Так рано? Покинь, ще єврей як-небудь перекаже.

— Не перекаже,— відказав чоловік.

— Не ходи, Грицьку! — Жінка взяла його за полу.

— Е! — сердито крикнув чоловік, вирвавши полу, покинув клунок і пішов до корчми. По тих пережитих рано страхах нерви просили підкріплення, і годі було ту хіть побороти. Жінка почала забавляти розбуджену дитину, промовляючи до неї, хоч дитина ще не розуміла нічого, бо не мала й півроку.