Розділ «ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА РОЗМОВА ВТРЬОХ»

— Як би ти не одягався, однаково тебе зразу всі впізнають… У тебе такі манери…

Які в мене манери — вона не сказала, але її слова тільки заохотили мене, хоч мені й без того хотілося взяти участь у маскараді. Адже там треба грати… Але якого героя обрати собі? Ця думка не давала мені спокою. Я навіть причепився був до бабусі: ким мені вбратися?

— Не знаю, дорогий, не знаю, — відповіла бабуся. — Може, під козака або під офіцера.

— Не вийде з мене, бабусю.

— Тоді під кочегара або під двірника.

— Та їх же немає у Пушкіна.

— Ну, то вимаж собі обличчя, як у негра, або під розбійника чи під ангела…

— Всі ж, бабусю, знають, що я не нагадую ангела.

— Ну, так що ж ти від мене хочеш, — розсердилась бабуня, — під стару бабу одягнешся, чи що?

Спересердя бабуся вийшла з кімнати на кухню. Але в цю мить у моїй голові промайнула думка. А й справді, одягнуся я під стару бабу. Під пушкінську няню Орину. Одяг увесь у нас є: я візьму його в бабусі. А чого бракуватиме, мені бабуся дістане в своїх знайомих, таких самих бабусь.

– Ідея! Ідея!

Я аж підскочив на ліжку.

– Ідея! Ідея! — загукав Ласун.

Я прицитькнув на нього:

— Мовчи, дурню, треба, щоб ніхто про це не знав. Ніхто, окрім бабусі й матері.

«Ох, і гратиму ж! — думав я. — Всі манери перейму в бабусі. І навіть голос перероблю».

— Сашко — Орина! Сашко — Орина!.. — промовляв я сам до себе.

Надвечір, коли бабуня зібралася й пішла до якоїсь своєї знайомої, я залишився сам. Було мені самому дуже нудно. Як на злість, ніхто не приходив. А що, коли я спробую зараз переодягтися в Орину Родіонівну?

Я ніколи довго не думав. Швидко метнувся до шафи, повикидав звідти бабусин одяг і почав виряджатися. Одягнув її довгу сукню, пов’язався білою хусткою, взув її хатні сукняні туфлі. На спині підмостив невеличкий горб, щоб виглядати сутулим. Потім попідводив зморшки на лобі і біля рота. Коли я зазирнув у дзеркало, на мене дивилась не дуже стара, зате справжня бабуся. От тільки коли я говорив або сміявся, то мої зуби відразу показували, що я не бабуся. Тоді я заліпив чорним папером кілька зубів, а декілька заліпив тільки наполовину. Тепер я був зовсім схожий на стару жінку, навіть коли розмовляв чи сміявся.

Вже починало сутеніти, а ніхто не приходив. Я вирішив не припиняти свого маскараду, поки не прийде мати. Десь вона вже мала й прийти. І справді, я незабаром почув її кроки й затаївся біля дверей. Коли вона постукала, я зняв гак з дверей і миттю відскочив до вікна, ставши до нього спиною, щоб не так добре було видно моє обличчя. Електрику я навмисне не засвічував. Двері відчинились, і до кімнати увійшла піонервожата Катруся.