Розділ «ДЯДЯ МИХАЙЛО»

— Спасибі тобі, Сашко! — сказала з вікна другого поверху Вовчиха. — Коли б не ти, у мого шпіца міг би з’явитися нервовий шок…

Та хіба це була помста? Ні, один я нічого не міг зробити. Ромка допомогла б мені. Але їй було не до моїх справ. Їй самій потрібна була допомога. Я дуже жалів бідну дівчинку. Так хотілося розважити її…

Якось на Хрещатику я побачив Гришу Мірошниченка. Він сидів на малесенькому ослінчику, а перед ним стояла невеличка скринька з щітками й гуталіном. Він зробився чистильником.

Я ніколи не приятелював з Гришею, а тому й не згадав про нього в ці дні. З його товаришами в мене не раз бували сварки і бійки. Тепер я зрадів Гриші, наче він був мені другом. Мені здалося, що й він зрадів, побачивши мене.

— Ану ж, пошмаруй мені черевики! — гукнув я й поставив на скриньку ногу.

Гриша почав вистукувати на скриньці щітками якийсь мотив і одночасно висвистувати той же мотив. Потім він виляснув пальцями в повітрі й простягнув до мене долоню. Це означало «дайош гроші!».

— Багато заробляєш? — спитав я.

Він підморгнув мені і знову вистукав щітками інший бадьорий мотив. Я нічого не встиг подумати, як мій язик сам прохопився:

— Приймай до компанії…

Він вистукав і висвистів з надзвичайною вправністю ще один мотив, потім раптом почав швидко чистити мені черевики. Мені було аж ніяково стояти в такому дранті, як у мене, і в таких блискучих від гуталіну черевиках.

З того дня я теж став чистильником. Гриша за один день навчив мене цієї справи, і взявся дістати для мене скриньку, і позичив грошей на щітки й гуталін.

Тепер я, незважаючи на протести бабусі, щоранку виходив до міста, де зустрічався з Гришею Мірошниченком, і ми вдвох сідали десь на розі Хрещатика і бульвару Шевченка, яким німці дали зовсім інші, свої назви, а ми називали ці вулиці тільки по-своєму, як і до війни.

Цілими днями ми з Гришею були на вулиці в центрі міста, і життя міста проходило перед нашими очима. Багато ми бачили такого, що залишилося в нашій пам’яті назавжди.

Одного разу ми бачили на вулиці труп жінки, що стрибнула на тротуар з вікна п’ятого поверху. Потім ми довідались, що її забирали силою на фашистську каторгу, і вона вирішила краще загинути.

Якось, ідучи до міста з своєю скринькою і щітками, я несподівано наздогнав Ромчиного батька. Мені навіть здалося, що він сам, здаля побачивши мене, притишив кроки.

— Куди поспішаєш? На заробітки?

— На заробітки.

Він трохи подумав, помовчав, а тоді сказав:

— Навряд чи бачилися б ми з тобою тут, коли б отоді, як ти просився, я взяв тебе з собою на паровоз. Пам’ятаєш — ти добирався тоді до Києва…

Я, звичайно, пам’ятав, але, як тоді, так і зараз, не розумів, чому він не взяв мене на паровоз, і вже хотів був спитати його про це, коли дядя Михайло додав: