Розділ без назви (1)

Все ж таки він гряде!

Приходить ніч — і сон утікає з очей. Я змикаю їх — накриваю тяжкими повіками. Я заслоняю вогонь, що пече їх і сліпить з середини, — і не можу його заслонити.

Напружені нерви вібрують і дзвенять. Дзвенять, як дроти на роздоріжжях Вітчизни, утікаючи в далину, заткану маревом. Дзвенять, як ті сосни з пекучих новель трагічного герольда великого «Завтра», — буревісника й вчителя. Дзвенять, як ціла трагічна і жаска моя епоха… Вібрують, як ціла моя Вітчизна в громах і експльозіях, і в тиші зловісного передгроззя, чорного межичасся…

Перед внутрішнім зором, як в сліпучім калейдоскопі, пропливають марева… Не марева — документальні і тим потрясаючі фільми, блискучий хаос, ім’я якому «Історія»… Так, вже Історія, вчорашній день моєї Вітчизни… А в нім — моє покоління. Моє зацьковане, моє стероризоване, обложене трикутником смерти, здане на самого себе, поставлене віч-на-віч перед апокаліптичними ворожими силами без виглядів не тільки на перемогу, а навіть на збереження, і все ж таки зухвале моє покоління. Зухвале трагічною зухвалістю приреченого і уперте безоглядністю протестуючого…

Фільми біжать сліпучим хаосом — паралельно, навскіс і зустрічно, напливаючи й перетинаючись блискавично-мінливими кадрами. Вони товпляться, налізають один на один… І годі вправити все те в систему. Це повінь. Вона плине з гуготом десь з макабричної темряви й щезає в темряві, в чорнім проваллі. І лише потрапивши в поле прожектора — в сяйво гарячкового внутрішнього зору, враз загоряється блиском, мерехтить і вирує, спадає каскадом подій, деталів, облич…

Епоха… Вибігає деталями й ударяє ними сліпуче, нагромаджує, монтує з них цілість… Та й знов розсипається виром. Лише окремі з них довго бренять ще, полишивши слід за собою.

…Над сонячним морем летить альбатрос… Мов блискавка, перетинаючи сонячні промені, він загинає спіраль над крейсером, що носить ім’я моєї Вітчизни, обходить наструнені щогли, і прапор за ним поривається в небо… Погойдуючись над безоднею, над розгойданим малахітом провалля, сталевий чорноморець, гордий чорноморець наставився жерлами німих гармат в імлисті обрії, примружився зором нашорошених ілюмінаторів на сизий контур берегів і таємниче мерехтить в напруженій тишині передгроззя… Запанцерований. Мовчазний. Загадковий. Тривожачий своїм сталевим таємничим полиском…

І кричать стрижі, і мечуться меви й ластівки над реями, збентежено в’ються і всі разом припадають до рей. Чіпляються на них і на троси… І кричать розпучливо, товпляться і кричать…

А на палубі, білий, як мева, походжає штурман. Юний і похмурий штурман… Поки заступати на вахту, дивиться в загадкову далину, дивиться як бриє крилом альбатрос, і, приклавши руку до брів, насвистує зухвалу мелодію… Відважний вихованець штормів і бур і сміливий піонір майбутніх, вимріяних, ще не бувалих рейсів.

Він дивиться в далину і сам себе бавить задумливо:

…«Чудесні дива ходять по морях…»

…Гудуть вентилятори. Висять гамаки над прольотами межи сходами всіх шести поверхів… Сліпуче сяють молочні пухирі в стелі й на стінах…

Штурман босий і напівголий іде по тяжких ґранітових сходах, скроплених краплями його ж крови, що стікає йому з уст, з побитих рук і ніг, лишаючи слід там, де він пройшов… Іде, заклавши руки назад, оточений трьома «заплічних діл» майстрами й конвойними…

Це він робить вже стодвадцятий рейд по цих сходах, проходячи повну програму мук т. зв. «Великого конвеєра» в універсальній катівні УГБ… Зціпивши зуби, іде по вертепу новітньої, жорстокої інквізиції — по Голготі сміливих, волелюбних і гордих… Такий же замріяний, незламний і затятий, як… як моряк з крейсеру, що носить ім’я його Вітчизни…

А потім…

Завиває вітер і сліпуче мерехтить сніг… Стріляють дерева, розриваючись на п’ятидесятиступневому морозі, і стовпами стоять блискучі пилинки до самого неба…

Штурман «грає на баяні» — (пиляє ліс)… З такими як і сам тягає велику пилку в глибоких снігах, на сибірській каторзі… Убраний в лахміття і нужу, на такім лютім морозі, як сама люта епоха, — грає він ось так «на баяні» й підспівує… І насвистує ту саму зухвалу мелодію — мелодію замріяного чорноморця… І дивиться на сліпуче сонце, приклавши руку до брів, і посміхається в лискучу морозяну імлу:

— «Чудесні дива ходять по морях…»

Маленькі деталі. Дрібні кадри, вихоплені з грандіозної епопеї, з хаотичної і страшної цілости.

Фільми біжать і міняться. І пересновуються, і перехрещуються…