Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

Богдан знову зітхнув, тоді встав, підійшов до вікна, в яке виглядав довготелесий болярин. Борислав навіть не ворухнувся.

— Яке літо пішло... Вишаті?

— Що ради питаєш? — ображено блимнув на нього Борислав. — Забув єси? Чотирма літами вскакує від нас.

— Тридесять і друге літо, — не звертаючи уваги на Бориславове роздратування, мовив князь. — І ти їдну жону маєш, і я маю. Вже й чаді можеської замали смо...

Князь підвівся вийшов у сіни, тоді загримотів східцями в підкліть, і звідти почувся його грубий голос:

— Туткаю! Меду!

Й повернувся назад, потому знову вийшов, і вже знадвору пролунало:

— Гей, Вишато! Вишато!.. Ходи сюди!

Ввійшли всі троє: Богдан, Вишата й роб, наречений Туткаєм.

— Став! — розпорядився князь, і роб гримнув дубовим корцем об стільницю. — Й страви якоїсь!

Тоді сів до столу й кивнув на місця супроти себе.

— Затужив і ти єси, старий конюше? — спитав він вайлуватого вогнищанина. — Давай речи й ти: «Забув єси про нас, княже!»

Вишата розгублено блимав, і Богданові стало смішно, бо той нічого не відав про розмову, що відбулася допіру в світлиці.

— Женитися маєш хіть?

Вишата похитав головою.

— Не маєш? А що б єси рік, аби тобі княжу доцю?

Старий конюший широко всміхнувся.

— Повів би-с княжну до хижі?

Той ще ширше розтяг вуста. Ввійшов роб Туткай, молодий чорнявий отрок з яського полону, поставив поряд із корцем смаженого журавля на дерев'яній таці й мовчки вийшов.

— То що вречеш, Вишато?